СОБОР 1942 РОКУ ТА ВІДНОВЛЕННЯ УАПЦ

В лютому 1942 року в місті Пінську відбувся собор православного духовенства на чолі з архієпископами Полікарпом (Сікорським) та Олександром (Іноземцевим), які представляли Православну церкву Польщі. На цьому соборі було висвячено українських єпископів і відбулася друга спроба створення Української автокефальної православної церкви, перший провід якої був майже весь знищений на той момент Радянським Союзом.

Першим важливим кроком до відновлення автокефальної церкви в Україні стало призначення архієпископа Полікарпа (Сікорського) на посаду Адміністратора Православної церкви на визволених українських землях. Після надання Томосу про автокефалію  Православній церкві Польщі у 1924 році до складу цієї церкви увійшла значна частина території Західної України, зокрема Волинь (Луцька кафедра об’єднувала близько половини парафій ПЦП) та Галичина. Очолював польську церкву митрополит Діонісій (Валединський), прихильник української автокефалії, як і вікарний єпископ Луцький Полікарп.

Але після розділення Польщі радянська влада намагалася ліквідувати польську ієрархію, змушуючи місцевий єпископат перейти в Російську православну церкву. Перейшов до лав РПЦ, після майже річного перебування у російській в’язниці правлячий архієрей Волині Олексій (Громадський), але вікарний єпископ залишився в підпорядкуванні ПЦП. Відтак після окупації регіону німцями в 1941 році на українських територіях, за які сперечалися ПЦП та РПЦ, було дві паралельні юрисдикції – одну очолював архієп. Олексій, що восени 1941 створив автономну церкву з канонічним підпорядкуванням РПЦ та став патріаршим екзархом в Україні. Другу очолив архієп. Полікарп, якого було зведено в сан архієпископа Луцького і Ковельського Православної церкви Польщі в 1941 році. Драматизм ситуації полягав у тому, що обидва ієрархи були прихильниками української церкви, Олексій закінчив Київську духовну академію та був одним з рушіїв отримання автокефалії ПЦП, Полікарп – Київську духовну семінарію, а згодом працював в міністерстві ісповідань УНР. Але війна й почергова окупація різних частин України ворожими режимами розвела українських єпископів по різні сторони в цьому конфлікті.

Наприкінці 1941 року до Варшавського митрополита Діонісія звернулися православні Волині з проханням призначити архієп. Полікарпа (Сікорського) керівником православної церкви на Волині, оскільки значна частина ієрархів змушена була перейти до складу РПЦ, а ієрархам з польських земель німці не дозволяли відвідувати українську територію та керувати безпосередньо життям церкви. В лавах ПЦП на той момент залишалися архієпископ Луцький та Ковельський Полікарп – з 24 грудня 1941 він отримав посаду Тимчасового адміністратора Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України, а також архієпископ Пінський та Поліський Олександр (Іноземцев). Саме вони і очолили український автокефальний рух на територіях, підконтрольних німцям у 1941 році, але перед ними стояло питання висвячення місцевого єпископату в рамках ПЦП, що дозволило б нормалізувати життя місцевих православних спільнот. В цей період висвячено кілька десятків православних священиків, але для висвячення єпископів необхідно було зібрати обидвох ієрархів разом.

Висвячення місцевої ієрархії, не залежної від РПЦ, стало одним з ключових завдань Собору, що відбувся 8-10 лютого 1942 року в Пінську (сучасна територія Білорусі, на той момент входив до юрисдикції Православної церкви Польщі). Саме архієпископ Пінський Олександр (Іноземцев) був старшим за хіротонією, тому він очолював засідання Собору. Ще напередодні учасники ухвалили рішення про правомочність Собору єпископів УАПЦ як вищого органу управління церквою. А під час самого Собору відбулися єпископські хіротонії — єпископа Берестейського Юрія (Коренастова), єпископа Чигиринського Ніканора (Абрамовича) та єпископа Уманського Ігоря (Губи). Самі ж архієпископи Олександр та Полікарп були зведені в ранг митрополитів. Також на Соборі було ухвалено рішення про прийняття в церкву священиків і вірних УАПЦ, яка виникла в 1921 році, а мовою богослужіння стала українська.

Фактично з цього Собору починає своє існування друга Українська автокефальна православна церква, хоча формально і у складі автокефальної Православної церкви Польщі. Важливою відмінністю від Собору 1921 року було те, що цього разу церква була утворена за участі єпископату, канонічність якого визнавалася православними церквами світу. Протягом 1942 року були також висвячені на єпископство в рамках УАПЦ майбутній патріарх Мстислав (Скрипник), який тоді став єпископом Переяславським, а також єпископ Чернігівський Фотій (Тимощук), єпископ Білоцерківський Мануїл (Тарнавський), єпископ Єлисаветградський Михаїл (Хороший), єпископ Рівненський Платон (Артемюк) та інші ієрархи, які утворили фундамент для існування церкви за часів німецької окупації, а згодом очолили церкву в еміграції. Церква поступово розвивалася під час німецької окупації, хоча і в конкуренції з автономною церквою, але після переходу українських територій під контроль радянської адміністрації ієрархи УАПЦ були змушені емігрувати, переважно, до Західної Європи й Америки, заснувавши там ієрархію закордонної УАПЦ. Митрополит Полікарп (Сікорський), який продовжив очолювати церкву за кордоном, через Польщу та Німеччину потрапив до Франції, де і жив до смерті. Митрополит Олександр помер за кілька років після закінчення війни в Мюнхені, до своєї смерті в Німеччині також прожив і митрополит Ніканор, висвячений на єпископа під час Пінського собору. Єпископ Мстислав після війни переїхав до Канади, згодом очоливши ієрархію УАПЦ в діаспорі та ставши її предстоятелем після проведення Собору 1990 року.

Руслан ХАЛІКОВ.

Releated Post