СЛОВО І ЧИН МАРКА БОЄСЛАВА

23 лютого в Івано-Франківському обласному музею визвольної боротьби ім. С. Бандери вже вшосте відбулися історико-літературні читання, присвячені пам’яті Михайла Дяченка («Гомін», «Марко Боєслав») – поета, публіциста й ідеолога УПА.

Зусиллями організаторів гості заходу отримали змогу побачити навіть невелике театралізоване дійство, в якому дізналися про останні дні життя цієї непересічної особистості. Однак вражає дещо інший факт: така вагома подія й досі відбувається в затишних, але тісних стінах музею, а постать Марка Боєслава, члена Української головної визвольної ради, крайового провідника пропаганди ОУН, кавалера Срібного Хреста Заслуги, редактора підпільного журналу «Чорний ліс», та його літературно-публіцистична спадщина й надалі залишаються маловідомими для широкого загалу.

То як же склалося життя поета, численні твори якого, в тому числі пісня «Рости, рости черемшино», ще й зараз вважаються народними?

Народився Михайло Васильович Дяченко 25 березня 1910 р. в селі Боднарів (нині Калуський р-он Івано-Франківської обл.), будучи у своїх батьків четвертою й останньою дитиною. Хлопець рано залишився круглим сиротою: мати померла, коли йому було два, а батько – десять років. Вихованням Михайла зайнявся старший брат Микола, інтелігентний молодий чоловік, який здобував освіту в Українській сільськогосподарській академії в чеських Подєбрадах. Він помітив поетичний талант хлопця і всіляко підтримував і культивував його, надсилаючи молодшому брату книги і навчаючи його. Завдяки цим заняттям Михайло зумів вступити до української гімназії у Станиславові (тепер – Івано-Франківськ), яка стала справжньою кузнею патріотів. Тут він здобув ґрунтовну освіту, став членом «Пласту», почав серйозно займатися спортом та віршувати.

Повернувшись після закінчення гімназії до Боднарова, Михайло поринає у громадсько-політичну діяльність. Починаючи з 1930 р., він бере активну участь в роботі і навіть очолює ряд громадсько-культурних товариств у рідному селі: «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар», «Сокіл». Того ж, 1930 р., Дяченко стає студентом юридичного факультету Львівського університету, в стінах якого знайомиться з українськими підпільниками і вступає до лав ОУН. З 1933 р. він очолює осередок ОУН в Боднареві, а з 1935 р. працює директором районової молочарні.

Громадсько-політична активність юнака не могла залишитися непоміченою польською поліцією, яка підозрювала у співпраці з ОУН ледь не кожного свідомо мислячого українця. У поліційній обліковій картці Михайлові Дяченку дано наступну характеристику: «Поважний, інтелігентний, добрий організатор, добрий промовець і конспіратор, швидко мислить, неговіркий, зазвичай ввічливий, багато часу проводить у Товаристві «Просвіта», де проводить культурно-просвітницьку роботу, гуртує молодь, читає і пояснює селянам статті з часописів «Новий час» і «Діло», тлумачить книжки з історії України». Загалом поліція намагалася відстежувати фактично кожний крок підозрюваного в період з 1931 р. по 1938 р., то ж саме з поліційних матеріалів можна дізнатися чимало цікавого про насичене подіями життя молодого борця за волю України. У 1934–35 рр. його кілька разів затримували, однак звільняли через брак доказів

16 вересня 1935 р. Михайла Дяченка обрали керівником «Просвіти» у Боднареві. Одним із перших його кроків як керівника читальні було заснування курсів для неграмотних, на яких він особисто навчав молодь та старших селян, чудово розуміючи, що брак освіти стоїть на перешкоді розвиткові політичної свідомості українського народу. Водночас праця в товаристві дозволяла вести активну пропаганду ідей українського націоналізму серед молоді і залучати її до членства в ОУН. У листопаді 1935 р. Михайло Дяченко разом з іншими підпільниками став співорганізатором свята Галича, зініційованого Проводом ОУН. Офіційно свято було присвячене 10-літньому ювілею заснування «Просвіти» у Галичі, однак насправді свідомі українці знали, що водночас вони відзначають злуку Галицької та Наддніпрянської армій та їх похід на Київ. А вже 1 листопада 1936 р. на засіданні товариства «Сокіл», що діяло при читальні «Просвіти», Михайло Дяченко зачитав реферат про героїчний вчинок Василя Біласа та Дмитра Данилишина.

Селяни Боднарова всіляко підтримували свого талановитого земляка. За їхнього сприяння впродовж 1930-х рр. Михайло Дяченко видає одну за одною поетичні збірки «Іскри» (1936 р.), «Юні дні» (1938 р.), «Село» (1939 р.), публіцистичну збірку «Земля плаче» (1936 р.). Натомість виручені від продажу поетичної збірки «Іскри» кошти поет пожертвував на побудову Народного дому в своєму селі. У передмові до книги автор написав: «Шановний читачу! Прийми цю книжку так радо, як я її тобі даю. Знай, що гроші отримані за неї – це жертва українській культурі».

Діяльність проукраїнських сил на ґрунті національного відродження в Боднареві неабияк дратувало місцевих польських шовіністів, що провокувало численні конфлікти. Під час одного з них у травні 1937 р. польські провокатори спробували вдертися до приміщення «Просвіти» і вчинити там погром, несучи з собою портрети польських державних діячів. Михайло Дяченко спробував зупинити напасників, за що був жорстоко побитий. На його захист кинулися селяни, зчинилася бійка і прибула поліція. Серед заарештованих був і постраждалий Михайло Дяченко, який пробув у Станиславівській в’язниці аж до вересня. Зважаючи на пильну увагу з боку поліції, після звільнення він перебирається до Львова, де вступає на економічний факультет Львівського університету. Але закінчити навчання не вдалося, бо навесні 1939 р. його знову заарештовано за громадсько-політичну діяльність і причетність до ОУН.

Перед вступом радянських військ до Станиславова 18 вересня 1939 р. Михайло Дяченко втік із залишеної поляками в’язниці і незабаром виїхав на Холмщину, рятуючись від переслідувань з боку нових окупантів. Період перебування в Генерал-губернаторстві неабияк позначився як на творчості молодого літератора, так і його політичній позиції. Поселившись у селі Волосковоля, емігрант з Галичини навчав місцевих дітей рідної мови та історії України, допомагав селянам порадами у веденні господарств, заснував драматичний гурток. Під час вистави «Невольник» познайомився із Марією Савчук, з якою одружився 23 листопада 1941 р. Незабаром у подружжя народився перший син Святослав. Під час перебування на Холмщині Михайло Дяченко багато писав і друкувався у виданнях «Краківські вісті», «Сільський господар», «Дорога», «Ілюстровані вісті», «Малі друзі». На Холмщині була написана збірка поезій «Вони прийдуть», що вийшла друком 1941 р у Празі.

Під час німецької окупації (листопад 1941 р. – вересень 1944 р.) поет разом з сім’єю перебував у рідному селі Боднарові, працював у товаристві «Сільський господар» і займався ідеологічно-політичним вишколом молоді, готуючи її до боротьби в лавах УПА. Восени 1944 р. Михайло Дяченко спробував емігрувати, щоб врятувати своїх рідних, але втеча за кордон провалилася. Після цього він остаточно переходить на нелегальне становище, користуючись псевдонімами «Марко Боєслав» та «Гомін». У 1945–1950 рр. він працює в окружному осередку пропаганди ОУН Карпатського краю, що довший час діяв на базі сіл Бриня й Вікторів Галицького р-ну, продовжує писати вірші, публіцистичні статті на повстанську тематику. Впродовж 1946–1951 рр. у підпіллі з’являються його збірки «За волю» (1945 р.), «На столі, на сіні» (1947 р.), «Вітчизна кличе» (1948 р.), «В хоробру путь» (1948 р.), «Хай слава луна» (1949 р.), «Напередодні» (1950 р.), «Непокірні слова» (1951 р.). Одночасно він редагує повстанські журнали «Шлях перемоги» і «Чорний ліс». За літературно-журналістську та пропагандистську діяльність Дяченко-Боєслав постановою Української головної визвольної ради від 28 серпня 1948 р. був нагороджений Срібним Хрестом Заслуги, а у 1950 р. йому довірили посаду Крайового референта пропаганди Карпатського краю.

В цей буремний час поет закохується в підпільницю Ольгу Чемерис, що походила з Черкаської області. Обоє тривалий час разом переховувались у підпільних криївках, готували до друку нові видання. Але 31 грудня 1949 р. Ольга Чемерис була заарештована чекістами та засуджена 29 вересня 1950 р. до розстрілу. Вирок було виконано 20 грудня 1950 р. в Станиславові.

Наприкінці 1951 р. відділ УПА, в якому знаходився Марко Боєслав, за наказом командування здійснив невдалу спробу перейти на Захід через територію Чехословаччини. Повернувшись на Прикарпаття, підпільники змушені були зимувати у погано обладнаних криївках. Відомості про цю тяжку зимівлю збереглися у щоденнику Михайла Дяченка.

23 лютого 1952 р. в урочищі Хубена біля с. Дзвиняч (Богородчанський р-он, Івано-Франківської обл.) одна з військових груп обласного управління МДБ оточила бункер з повстанцями. За однією з версій чекісти вийшли на криївку випадково під час планової облави, за іншою – бійців УПА видав місцевий селянин, який стикнувся з ними під час заготівлі дров і був відпущений під чесне слово самим Марком Боєславом. Так чи інакше, після короткого бою, під час якого повстанці поранили кількох радянських військовослужбовців та знищили важливі документи, чекісти добули зі сховища тіла семи загиблих, серед яких впізнали Михайла Дяченка. За даними МДБ УРСР разом з ним загинули керівник Солотвинського районового проводу ОУН Онуфрій Онуфряк-«Деркач», Михайло Янишевський-«Вихор», Михайло Драгомирецький-«Захар», Михайло Фесюк-«Чумак», охоронець Дяченка друг «Сміливий» і друкарка Марта Свідрук-«Марійка». Могилу, куди карателі скинули тіла повстанців, знайдено вже після падіння СРСР. Під час ексгумації останки Михайла Дяченка впізнали за срібною коронкою зуба, вставленою йому ще в юності. У 1992 р. героїв урочисто перепоховали в Солотвині.

На початку 2010 р. на межі Галицького та Калуського районів розкопаний архів Михайла Дяченка. Серед речей знайдено «Збірник ідеологічно-вишкільних матеріалів» з власноручними виправленнями та коментарями автора. У 2011 р. побачила світ книга вибраних творів Марка Боєслава «Сталь без іржі». Минулого року знайдено ще один повстанський архів з віршами, які імовірно належать перу Марка Боєслава, але вони ще й досі не видані і недоступні пересічному українцеві. Однак хочеться сподіватися, що вже незабаром твори Марка Боєслава увійдуть до обов’язкової шкільної програми, а вечори його пам’яті вийдуть з тісних стін на загальноукраїнський рівень.

Лев ДАВИБІДА.

Releated Post