Кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу середньовічної і ранньомодерної історії України Інституту історії НАНУ ВАДИМ АРІСТОВ — дослідник відносно молодий. Народився в 1987 році, закінчив з відзнакою гуманітарний факультет Національного університету «Києво-Могилянська академія». Однак уже зараз він один з авторитетних учених, які вивчають історію Давньої Русі.
Минулого року у видавництві «Laurus» вийшла книга ВАДИМА АРІСТОВА «Олексій Шахматов і раннє літописання. Метод, схема, традиція». В ній автор аналізує схеми і стереотипи, котрі склалися в українській історіографії під впливом концепцій російського історика Олексія Шахматова (1864-1920). Зокрема й ті, що склалися навколо «Повісті временних літ», перетвореної вже в певний фетиш. Це і гіпотетичне використання автором першої руської хроніки якихось невідомих ближче джерел, і вип’ячування легендарних сюжетів на рівні з реальними. Це і, зрештою, приписування авторства «Повісті…» Нестору.
Про все це «Історичне радіо» веде розмову з автором книги.
— Пане Вадиме, в одному з інтерв’ю на запитання, яку художню літературу Ви би порекомендували почитати про давньоруські часи, Ви відповіли “Повість временних літ”. Чому саме її? І що дало підстави характеризувати цю хроніку саме в такий спосіб?
— Я почну з того, що художні твори — це художні твори, і до них по знання ми не ходимо. Для того, щоб отримати знання, ми радше будемо відкривати якусь наукову книжку. А художнє слово — для того, щоб розрадитися, отримати якийсь естетичний досвід. Хоча, на жаль (а може й на щастя, хто його знає), з мого досвіду, дуже часто люди сприймають реальні події минулого як казку, натомість казки, які зараз часто розповідають і які можна знаходити в художніх творах, як реальну історію. В цьому я бачу певну проблему, коли зовсім різні тексти про минуле міняються місцями.
Що ж до “Повісті временних літ”, чому це радше художній твір, то відповідь проста: тому що на момент її створення не було науки. Наука — це явище модерних часів. Тільки тоді текст про минуле набувають хоч якогось серйозного методичного вигляду. А до того всі тексти про минуле — це те, що ми зараз можемо назвати художніми творами. Вони можуть бути більш загостреними на якихось реальних подіях, або на якихось фіктивних і фантастичних, але в будь-якому випадку все це — донаукова історіографія.
— Якщо вже говорити про художні твори, то мабуть це проблема не тільки українців. В Україні, скажімо, історія Коліївщини довгий час сприймалася, й мабуть зараз теж сприймається широким загалом через поему Шевченка “Гайдамаки”. В Польщі історія Хмельниччини, “шведського потопу” сприймалася довгий час (я не знаю, наскільки зараз) через «Трилогію» Сенкевича…
— Та навіть перші твори про давньоруську добу, котрі з’являються на початку ХІХ століття в рамках російської традиції – це, з одного боку, історичні твори, а, з іншого боку, вони написані письменниками. Той самий Карамзін – він був дуже талановитим письменником і його «Историю государства Российского» читали як захопливу розповідь, захопливий роман. Це вже пізніше, уже через декілька поколінь, історіографія стає зовсім серйозною дисципліною. А з наших класичних, канонічних творів можна згадати романи Семена Скляренка – «Святослав», «Володимир». Це такі, які мені найлегше пригадати. Щоправда, наскільки вони вплинули на українську громадську думку щодо історії – тут я не можу судити. Я не літературознавець і не літературний критик – хіба що давньої літератури.
— Але ж навіть якщо в середньовіччі історичної науки не існувало, все одно ж автори не лише «Повісті временних літ», але й, наприклад «Історії франків» або життєпису Карла Великого користувалися якимись джерелами, чи не так? Що тоді являли їхні праці – лише компіляції чи вже якісь спроби дослідження? Як можна характеризувати підхід автора «Повісті…» до описуваного ним предмету?
— Це не лише його підхід. Він притаманний усім ранньосередньовічним європейським базовим наративам, які оповідали історію певного народу. Перші «історії» — вони всі побудовані за схожим зразком. Ми не можемо назвати його науковим у нашому розумінні. Звичайно, автори згаданих Вами праць ставили перед собою певне завдання: описати минуле. Щоправда, не обов’язково «як воно насправді було», як вчив потім Леопольд фон Ранке, а радше «як воно мало бути». Чи «могло бути». В цьому сенсі ці твори є відкритими до вимислів.
Звичайно, ми не можемо ставити питання дуже грубо, чи вони є повною брехнею чи повною правдою. І та ж сама «Повість временних літ», і інші базові європейські історичні наративи обов’язково мають легендарну частину, котра оповідає про якісь далекі часи. Всесвітній потоп – це для них базова, священна «подія». Сюди ж можна віднести оповідки про Кия, про череп Олегового коня. Це все – легендарна історія. Але є в тих наративах і частина більш історична. Це події, яким автор-хроніст був свідком, або які відбулися за його життя. Або принаймні як відбулися за одне-два покоління до нього – тобто, період, який охоплений усною пам’ятю. Це класичний «принцип трьох поколінь», який зберігається й донині. Але з іншого боку, вже в ХІ столітті він мав якісь місцеві записи – очевидно, у вигляді анналів. Тобто, вже починаючи з ХІ століття, іде історична частина. А все, що раніше, що відносилося до того періоду, коли й писемності не було, куди й усній пам’яті було задалеко, відкривало хроністові простір для власних побудов, для «конструювання історії» в прямому сенсі слова. Бо інакше виходило, що вона починається лише з хрещення. А між тим у «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона він читав, що руські князі, християнські князі правили не в невідомій землі, не в худій землі, а в Руській землі, яка була славетна і знана в усіх кінцях світу. Відтак треба було «додати» іще якусь історію про те, як саме вона знана, аби хоча б якось показати, як поєднується оте минуле, відоме ще з біблійних часів, з візантійських хронік, перекладених слов’янською мовою, з тим минулим, до якого хроніст вже мав більш-менш безпосередній доступ. І ось десь таким чином «Повість временних літ» і побудована.
Так само побудована і польська хроніка Галла Аноніма, і чеська хроніка Козьми Празького, і, якщо взяти більш ранній період, «Історія франків» Григорія Турського, і його наступників, які використовували «троянський» та інші міфи.
– У Ваших статтях подається класифікація письмових джерел — зводи, літописи, аннали. До чого з перерахованого Вами можна віднести «Повість временних літ»?
— Я тільки дещо уточню щодо класифікації. В моїх текстах якраз йдеться про те, що існує одна класифікація, яка є панівною в науці близько ста років, але яку мабуть варто замінити на більш адекватну і яку варто переглядати. І, якщо дозволите, я тут прорекламую свою книжку, котра вийшла у видавництві Laurus. Вона про те, звідки взялися оті панівні уявлення про давньоруські літописи та їхні концепції історії, про методи їхнього дослідження, про саму мову, якою ми говоримо про цей предмет. Виявляється, що ті методи, уявлення, концепції і мова, якою ми говоримо про давньоруські літописи, беруть свій початок на рубежі ХІХ-ХХ ст. у працях російського філолога Олексія Шахматова, який став дуже впливовою фігурою в дослідженнях давньоруської історіографії і довкола якого склалася дуже потужна традиція. Вона й досі панує в основному в російській науці. Але вона так само впливає й на всіх інших дослідників, і не тільки в Україні, а й у західному світі, бо там теж цим займаються.
— Ви маєте на увазі твердження Шахматова про попередні джерела і списки, якими користувався автор «Повісті временних літ»?
— В тому числі й це. Просто кажучи, ці шахматовські уявлення, які успадкувала подальша наука, полягали в тому, щоб за одним збереженим текстом «побачити» багато «незбережених» — гіпотетичних, віртуальних. Через це увага дослідника зміщувалася з реальних текстів, які до нас дійшли, на оці гіпотетичні тексти. Його методи «заточувалися» під те, щоб розшарувати наявні у нас тексти на якісь цілком незрозумілі текстуальні шари, побачити суперечності в тексті, яких там могло й не бути. І в цій системі поглядів оті віртуальні тексти ставали важливішими, реальнішими, аніж насправді реальні.
— Наскільки обгрунтованим був такий підхід?
— Я власне не збирався оцінювати в своїй книзі, чи він правильний, чи хибний. Я маю про це свою думку. Але тут ішлося про інше – про інтелектуальну історію цієї дисципліни з дивною назвою «літописознавство». Про те, як винили ідеї, як формувалися методи, як виникала мова і, нарешті, як виникала та потужна історіографічна традиція, що спиралася, серед іншого, на позанаукові чинники. Зокрема, на академічний культ постаті Шахматова, який буйно розквітнув у першій половині ХХ століття в російській, а потім і в радянській науці. Що ж до цих гіпотез, методів і мови по суті, то у мене до них скептичне ставлення. Я приєднуюся до тих дослідників, які переглядають ці гіпотези, і мені здається, що ми мусимо повертатися до реальних текстів, на них загострювати увагу і, хай це банально звучить, але не творити сутності без необхідності.
Проте ці гіпотези, які виникли в лабораторії Шахматова на перетині століть, стали жити своїм життям. Вони розтиражовані в численних наукових працях, енциклопедичних виданнях, в підручниках – не кажучи вже про «Вікіпедію». Навіть, я впевнений – хоча й не перевіряв за останні роки – але мені здається, що діти на ЗНО так само відповідають на деякі запитання так, як нам розказав той дослідник сторічної давнини, хоча про це вже ніхто не пам’ятає.
— Та мабуть їм уже й саме ім’я Шахматова ні про що не говорить…
— А це й не потрібно, тому що ці ідеї вже починають жити своїм життям – це вже «написано у «Вікіпедії»», «так написано в енциклопедії»… А звідки воно? А на чому грунтується?
— Це щось нагадує ситуацію з «Велесовою книгою»…
— Ну, йдеться все ж про нормальну науку – тобто, все ніби академічно, все в рамках академічного дискурсу. І тим не менш…
Ми, наприклад, можемо зайти у «Вікіпедію» і прочитати, що перша з трьох редакцій «Повісті временних літ» була написана рівно у 1113 році Нестором-літописцем. Звідки от саме ця комбінація? Навіть, мені здається, в 2013 році святкували 900-річчя «Повісті…» (щось по радіо чув).
Так само іншою важливою тезою, ноги якої ростуть з творів Шахматова і яка є «священною коровою» для російської історіографії, є теза про те, що у Новгородському літописі XV століття зберігся… давній київський текст ХІ століття. Тобто виходить що в тогочасному Новгороді знали не просто давній київський текст, а джерело «Повісті временних літ». Такий от дуже хитрий маневр. І такий от постулат захищають від критиків, немовби якийсь священний переказ.
В українській історіографії мабуть тільки зараз починається перегляд цієї спадщини і традиції. Відбувається її усвідомлення. Бо коли та чи інша традиція не усвідомлена і несвідомо відтворюється, вона нам здається чимось банальним, очевидним, як сонце, що встає щоранку. А потім виявляється, що ні, що це є ідея, котра виникла в конкретний час, за конкретних умов, у працях конкретного вченого. І що раніше її не було, а сам вчений керувався саме такими, а не іншими аргументами. І коли всю цю кухню відкриваєш (те, що я власне спробував зробити), то бачиш зовсім іншу історію цих хрестоматійних, здавалося б, уявлень. А звідси ми вже підходимо й до іншого ставлення до них.
— Повертаючись до «Повісті временних літ»: що зараз про неї можна сказати, якщо відкинути домисли й містифікації? Наприклад, який існує її найдавніший список? Якщо він являв собою переписування більш давнього джерела, то наскільки точним і вільним від пізніших вставок і міркувань самого переписувача?
— Два найдавніші рукописи «Повісті…» (повні, не скорочені) – це Лаврентіївський та Іпатіївський. Перший датується 1377 роком, другий – початком XV століття.
Є ще декілька списків, які датуються XV і XVI століттями. Вони містять повний текст «Повісті временних літ». Їх усього п’ять (шостий загинув 1812 року, пізніше його реконструювали за виписками і подібними до нього списками). І на основі цих п’яти чи шести рукописів ми маємо уявлення про цю пам’ятку, створену в Києві на початку ХІІ століття. А що було до неї — це вже поле припущень, яких було дуже багато і навіть забагато. Про це так зване «раннє літописання» ми маємо значно більше знання, ніж можемо реально отримати з текстів, які до нас дійшли.
Повість має виразні легендарну та історичну частини. Щодо легендарної частини (до початку ХІ ст.), то я тут згадаю одне з останніх досліджень про ранню Русь, «Очерки начальной руси» Олексія Толочка. Там є спеціальний розділ, присвячений «Повісті временних літ» і її джерельній базі. Якщо говорити про текст «Повісті…» до початку ХІ століття, то цілком зрозуміло (і це в цій книзі продемонстровано), що він заснований або на візантійських джерелах, перекладених слов’янською мовою, або на вцілілих текстах договорів з Візантією. Все решта – це радше домисли хроніста, матеріал, яким він заповнював надзвичайно великі прогалини в своїх знаннях. А от в ХІ столітті (принаймні з середини його) вже інша картина – ми бачимо в тексті «Повісті временних літ» точно датовані повідомлення про події. А це визнається однією з ознак того, що ці записи були зроблені по гарячих слідах. Іншими словами, в тексті «Повісті…» від ХІ – початку ХІІ століть відбилися київські аннали – записи які велися, повторюю, по гарячих слідах. Це загальноєвропейське явище – анналістичний спосіб писання історії у вигляді коротких заміток, котрі ведуться з року в рік. Є ірландські аннали, англо-саксонські, франкські, польські… Це відома традиція і вона до нас теж дійшла.
Але в тексті «Повісті…», окрім анналістичної складової є також значно розлогіші наративні фрагменти. Вони судячи з усього, вже є внеском самого хроніста. Це цитати зі Святого Письма, якісь житійні сюжети, його власні роздуми.
Тобто, «Повість временних літ» — це хроніка, яка мала одним зі своїх джерел київські аннали за певний період часу. Подібним чином побудовані й інші руські історичні твори, які виникали вже після неї, в ХІІ-ХІІІ століттях, в тому числі так званий «Київський літопис».
До речі, історіографія нас привчила так, що ми чомусь дуже концентруємося саме на першому творі, на «Повісті…», котра нам чомусь не дає спокою. Насправді історія яскрава, і цікава, і більш достовірна розгортається у нас уже в ХІІ-ХІІІ століттях. Але ми на ці твори якось уваги не звертаємо, або звертаємо значно менше. Натомість нас більше цікавить «початок» – ця казкова, міфологічна далечінь, як нібито найголовніша.
Це якраз той випадок, коли ми легенди приймаємо за правду, а достовірнішу оповідь, записану очевидцями, не сприймаємо.
— Коли хроністи фіксують сучасні їм події, то в одних випадках пишуть про те, що бачили самі, в інших – те, що почули від свідків подій, в третіх – те, що почули від того, хто щось про це чув. Як відбувається перевірка інформації – особливо в третьому випадку?
— Ми не завжди можемо перевірити ці повідомлення, тому що у нас часто бракує паралельних, незалежних джерел і свідчень про певну подію. Але все ж таки ми повинні в цьому випадку дотримуватися «презумпції невинуватості». Наприклад, є повідомлення з 1040 року, якщо я не помиляюся, про похід князя Ярослава Мудрого «на литву». Таке от коротке повідомлення з чотирьох слів. Маємо ми йому довіряти чи ні? Адже у нас немає жодних способів перевірити це. Але й немає ніяких підстав сумніватися в цьому. Так само, у нас є багато більш точно датованих повідомлень. Наприклад, такого-то числа, такого-то року в Києві сталася пожежа, погорів Поділ. Ніби все говорить про те, що мусимо довіряти, підстав для недовіри нема –маємо точну дату, місце, відсутні красиві роздуми котрі могли би наштовхнути на якусь думку про маніпуляцію автора. І добре, якщо про якусь подію у нас є паралельні свідчення. А в інших випадках у нас є підстави сумніватися. Наприклад, якщо на початку ХІІ століття людина описує деталі подій кінця ІХ століття і притому що пише вона в Києві, а герої розповіді живуть десь там в районі майбутнього Новгорода, де не лише наприкінці ІХ століття, а ще й упродовж мінімум ста років писемності не було – тут ми вже маємо підстави для сумнівів, чи так було насправді, чи тут перед нами якийсь «мандрівний» сюжет. Тому ми маємо зробити паралельну перевірку. Можливо, перед нами дуже поширена оповідь, якщо в ній фігурують три брати. Сюжет про трьох братів присутній в легендах багатьох народів про заснування якогось міста чи держави.
Потім бувають випадки, коли книжник пише про реальну подію, але мовою, метафорикою й навіть цілими фразами, запозиченими з біблійних текстів, або з перекладених хронографічних візантійських текстів. Це відоме явище, коли середньовічні книжники вважали за потрібне події одного роду розповідати з однаковими подробицями. Наприклад, вже в ХІІІ столітті монгольське завоювання описували тими ж словами і з тими ж подробицями, з якими описували походи русів на Візантію в Х столітті. І там походи – і тут, і там якісь варварські вчинки завойовників – і тут так само. І книжники не дуже переживали, що вони запозичують деталі, образи, фрази тощо. Для середньовіччя це більш ніж нормально.
В таких випадках допомагає прискіпливе джерелознавство, шукання літературних зразків. Це дає можливість сказати, що в описі події є точно недостовірним і запозиченим, а що може бути справді достовірним.
— Деякі події давньоруської історії (наприклад, вбивство князів Бориса і Гліба), згадуються у скандинавських сагах. Враховуючи те, що вони належать до усної традиції й на письмі були зафіксовані лише наприкінці ХІІІ століття Сноррі Стурлусоном, наскільки їм можна довіряти як джерелу з історії давньої Русі?
— В цьому конкретному випадку «борисоглібської» історії наявність паралельного джерела радше заплутує. І саме з тих причин, про які Ви сказали. Бо наші «борисоглібські» тексти записані щонайбільше через сто років після тих подій, а скандинавські – через двісті-триста років. І причому не тут, а дуже далеко від місця подій. І записані й передавалися людьми, ажніяк не зацікавленими в достовірному відтворенні якоїсь там далекої історії, яка сталася на «східному шляху», як вони називали наші краї. Тому ці «дані» саг можна зрозуміти, лише виходячи з руських джерел, а не навпаки.
Це порівняння свого часу дало підстави для різних конспірологічних гіпотез. Але навряд чи в них є якесь раціональне зерно. Бо якщо ми в сазі маємо людину, образ якої створений з трьох реальних персонажів початку ХІ століття, то про що тут можна говорити?
— Деталізуйте, будь ласка.
— Нагадаю, що в тому оповіданні, про яке йде мова, «Прядь про Еймунда», його головний герой пішов служити до конунга Ярослава. А Ярослав боровся з таким собі Бурицлавом. І от цей Бурицлав поєднує в собі риси трьох персонажів – Святополка, з яким справді воював Ярослав, польського князя Болеслава Хороброго, а також Бориса (ну, можливо, через те, що імена двох останніх схожі). Три в одному, як шампунь. І ми не зможемо зрозуміти цю сагу, якщо ми не знаємо цього бекграунду. А про того ж Болеслава ми знаємо, на щастя, не тільки з руських джерел, але також з Титмара Мерзебурзького, Галла Аноніма і кількох інших західних текстів. Тобто це цілком нормальний історичний персонаж – так само, як і Святополк, і Борис. Зрештою, ця історія про Еймунда, вона і Ярослава виставляє в доволі непривабливому світлі.
— Як замовника убивства?
— Він там в першу чергу постає як не дуже розумний володар, за якого все робить Еймунд і навіть зваблює його жінку. Тобто Ярослав тут – просто тло, на якому розквітає образ славетного скандинавського ватажка й не більше. Власне для того ця оповідь і була призначена. Решта це просто такий антураж.
— Але якщо навіть виходити з цієї саги, який сенс був Ярославу вбивати Бориса і Гліба?
— Не було ніякого сенсу. Ярослав сидів далеко в Новгороді, нічим особливо не пов’язаний з Києвом – тільки що Київ був батьківським спадком і він пішов його здобувати, перед тим готуючись до війни з власним батьком, Володимиром. А реальна історія Бориса і Гліба – це історія південна. Ярослав там десь потім уже з півночі приходить. А основні події відбуваються тут; це історія Святополка, старшого спадкоємця Володимирового, який сидить у Києві й намагається забезпечити собі нормальні умови життя й володарювання. А як забезпечити ці нормальні умови? Треба бути самому на цьому невеличкому, будемо відвертими, клаптику землі в Середньому Подніпров’ї. І тут пара його братів якраз виявилися під рукою невдало. І Борис і Гліб – це не всі, був іще Святослав убитий. Його мощі, правда, не відкрили, чудес він посмертних не сотворив, тому от його якось не вшановують – на відміну від Бориса і Гліба, котрим більше «поталанило».
— Які би тексти з тих, що оповідають про події давньоруської історії, Ви би назвали більш вартими якщо не віри, то довіри?
— Ну, наука взагалі – це трошки інше, ніж віра. Це простір доказовості, аргументації. Віра – то інша сфера, наука туди не повинна втручатися. Якщо ми в серйозній розмові з джерелами в руках починаємо активно використовувати просту довіру як аргумент, то ми втрачаємо грунт під ногами. Тоді це перетворюється на дуже суб’єктивну діяльність – «мені так здається», «мені це подобається», «мені це привабливіше виглядає», «тут про наших говорять краще» тощо… Це все трошечки не те й не туди.
Історики насправді говорять виваженіше, ніж від них очікують. Ніхто не забороняє сказати: воно було так і так. І це зазвичай потрібно, щоб історик сказав, як воно було насправді, без усяких вставних фраз. Але все одно поміж себе при, скажімо так, «розборі польотів», звичайно, ми маємо спиратися лише на якісь речі, котрі можна продемонструвати, можна перевірити. Ми не мусимо покладатися на тексти, яких не існує, на літописи, які загинули і яких ніхто не бачив. Ми прагнемо знати – справді, знати – максимально достовірно, хай і в обмеженому обсязі. Бо можна розказувати дуже яскраво, з багатьма подробицями, які походитимуть просто з голови. Але який у цьому сенс? Ми ж не для цього працюємо.
Але повернемося до запитання. Якщо говорити про давньоруську історію, то для оцього раннього часу, коли тільки Київ виникає, коли тут якась русь з’являється й до початку чи навіть до середини ХІ століття все ж таки більшу вагу мають джерела іноземні, записані сусідами – сучасниками подій. Далі вже, коли починається розвиватися власна руська історіографія (початок ХІІ – ХІІІ століття), коли виникає вже декілька історіографічних традицій – у Києві, в Новгороді, в Суздалі, потім на Волині, тут ми вже можемо покладатися на ці тексти зі значно більшою довірою, ніж до іноземних уривчастих згадок.
— І, до речі, іноземці, як правило, знаходилися далеко від епіцентру подій…
— Так, далеко, і до нас від них доходять якісь уривки про ті події. Але коли в нас уже є власна історіографічна традиція, то вона стає нашим основним джерелом.
— Давайте ще раз повернемося до «Повісті временних літ». Як зараз трактується питання авторства цього твору? Називається, як правило, два імені: Нестор і Сильвестр.
— Я приєднуюся до тих вчених, які вважають, що все ж таки Сильвестр. Чому? – тому що саме його ім’я стоїть якщо не в усіх, то принаймні в частині збережених текстів «Повісті…». В тому числі в найдавнішому, що походить з XIV століття. Ці імена в наукових дискусіях фігурували так само і в ХІХ столітті. І тут я знову повернуся до своїх сюжетів і до згаданого Олексія Шахматова. Бо якраз сталася така цікава і дивна річ: станом на початок ХХ століття наука вже більш-менш погодилася з тим, що Нестор не писав «Повісті временних літ…», що це був Сильвестр. Нестору відводили… ну, в кращому випадку, роль автора якоїсь невеличкої печерської хронічки чи якогось там печерського незрозумілого літопису, який, можливо, був одним з джерел для Сильвестра.
— А звідки тоді Нестор узявся?
— От про це, до речі, теж були статті українською і англійською мовами Олексія Толочка – якраз про цю «несторівську» традицію, як вона виникала з пізнього середньовіччя й до модерних часів. Нестор згадується у нас у «Києво-Печерському патерику», ядро якого склалося в першій половині ХІІІ століття. Але Нестор був відомий як автор житій. Що ми справді достовірно можемо вважати доробком Нестора – це два житійні тексти, про Бориса і Гліба і про Феодосія Печерського, дуже класні твори. І ось на якійсь підставі люди, які писали історію Печерського монастиря в ХІІІ столітті, приписали йому цей літопис. На якій саме підставі – ми можемо тільки здогадуватися. Чи не тому, що в «Повісті временних літ» так само приділено велику увагу Печерському монастирю? Але далі традиція почала розгортатися…
Натомість – і це показово – наукова критика ХІХ століття одразу побачила, що тут щось не те. Були помічені явні суперечності у викладі про ті ж самі сюжети у хроніці і в Несторових житіях. І, зважаючи знову ж таки на те, що в частині списків «Повісті…» стоїть так звана «приписка Сильвестра», де написано, що Сильвестр в такому-то році написав книги ці, то дійшли висновку, що все-таки автором «Повісті…» є Сильвестр. Навіть у 1907 році (я дуже люблю цей приклад) у Івана Франка, який теж займався цими сюжетами, вийшла німецькою мовою стаття про давньоруську історіографію, де він на самому початку пише, що на сьогодні критика довела, що Нестор не був автором цієї хроніки. І підсумовує він цей абзац фразою зі знаком оклику: «І більше жодного питання про Нестора!» Для нього це питання було вирішене.
Але Олексій Шахматов повернув Нестора-літописця в науку. І з його подачі він знову зажив своїм життям уже в ХХ столітті. Чому? – тому що ця людина ще в дитинстві (це стало зрозуміло ще з його архівів, з дитячих нотаток) читала певну літературу, де Нестор фігурував саме як літописець. Це був один з його улюблених персонажів з дитинства. І далі вже, ставши поважним науковцем, він «вів» Шахматова, що дуже легко простежити за його роботами. І тільки тепер ми знову переглядаємо цю вже повторну «несторівську» традицію й повертаємося до того, що у нас насправді є.
Тому в питання авторства «Повісті…» я би стояв на боці Сильвестра.
— Що про Сильвестра відомо як про історичну постать?
— Він був ігуменом Видубицького монастиря. Пізніше, буквально після того як закінчив хроніку, уже наступного року став єпископом Переяславським. І там, у Переяславі, помер у 1123 році. А от що з ним було раніше – ми не цілком розуміємо. Ймовірно він був вихідцем з Печерського монастиря. І саме цим можна пояснити цей пласт печерських повідомлень у його тексті. Це нормальна річ, бо з Печерського монастиря виходили і єпископи, і ігумени багатьох інших монастирів.
А посада ігумена Видубицького монастиря дуже серйозна, бо це був патрональний монастир Володимира Мономаха. Це був той князь, при якому й була написана перша руська хроніка. При цьому ж князі Сильвестр і стає ігуменом. До того ж, Переяслав був отчиною Мономаха. Відтак зв’язок Сильвестра з Мономахом помітний. Бо якимось же чином до рук Сильвестра потрапили візантійсько-руські договори Х століття. Абикому такі документи до рук не можуть потрапити. Тому Сильвестр був людиною явно серйозною і освіченою, як для Києва початку ХІІ століття.
Його твір – справді майстерна річ, майстерно зроблена, так що ми її й досі читаємо й досі щось знаходимо в цьому тексті нове. Тому велика йому подяка!
— Існує ще така версія про нібито втручання Володимира Мономаха в редагування «Повісті…»…
— Ми, на жаль, не знаємо, які приватні бесіди вів Мономах із Сильвестром — якщо вів взагалі. Ми ніде не маємо вставок, написаних самим Мономахом. Принаймні нічого такого ідентифікувати не можна. Тому це залишається одним з припущень, які довести неможливо. Цікавіше інше: це припущення так само виростає з тих гіпотез, які були популярні в старій російській науці кінця ХІХ – початку ХХ століття, що князі могли замовляти літописи. Той самий Шахматов вважав, що князь таки справді замовляв літопис, що він або під його керівництвом і наглядом літопис переносили з одного монастиря в інший, що він прямо стежив з тим, щоби про нього написали саме так, а не інакше.
Це є важливий стереотип, який варто переглядати. На чому він грунтується? На ідеї про те, що це був політично важливий твір і що це була масово доступна література, що літописи писали ледь не в кожному місті й вони якось впливали на політичне життя. Але ж це зовсім інша доба. Це зараз у нас усі громадяни, ходимо на вибори, перед нами намагаються розігрувати якусь гру політики. А тоді ці тексти, про які ми говоримо – не житія, не якісь часослови і псалтирі, а історичні твори, причому не тільки у нас, але й в усій Європі, створювалися в одному, максимум у двох екземплярах. Це речі, про які могли знати лише кілька людей в місті чи в країні. Це була доба, коли на переважну більшість населення князі чи будь-яка вища аристократія не зважала в принципі. Бо вони були ресурсом для життєдіяльності цього тонкого прошарку еліти, з котрої, до речі, навіть не всі були грамотними. Тому сама думка про важливість літописів як агітаційних матеріалів нічим не обрунтована. Автори хронік писали радше для вічності. Їхня лояльність до певного князя, яка справді простежується, має пояснюватися дещо іншими речами – особистою вдячністю, просто почуттям захоплення чи такою знайомою нам життєвою річчю, що ми не можемо брутально й погано сказати про високопоставленого чоловіка, який нашу діяльність фінансує, вкладає гроші в наш монастир, виділяє йому землю, будує для нього церкву. Навіть якщо можете, то ви зробите це не так відверто. Тому в цьому корінилися прояви лояльності чи тенденційності цих текстів, а зовсім не в такому модерному політичному замовленні.
