БІЛЬШОВИКИ ТА ЦЕРКВА: ПЕРШІ РОКИ ПРОТИСТОЯННЯ

Боротьба більшовиків проти релігії загалом та проти православ’я як найбільш поширеної конфесії в Україні розпочалася одразу ж із появою тимчасового робітничо-селянського уряду України в Харкові на межі 1918-1919 років. Комуністи взяли Харків 3 січня, а з 28 січня цей уряд припинив називати себе тимчасовим, заявивши претензію на владу в Україні. І ще в якості тимчасового цей уряд встиг прийняти 22 січня 1919 року Декрет № 26 «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви».

Цей декрет багато в чому дублював аналог, прийнятий в РСФРР 23 січня 1918-го, хоча мав і деякі відмінності. Друга стаття декрету майже суголосна Першій поправці до Конституції США: «В межах Республіки заборонено видавати будь-які місцеві закони чи постанови, що утискали б чи обмежували свободу совісті, або встановлювали будь-які переваги чи привілеї на підставі віросповідної приналежності громадян». Формально закон мав досить ліберальний вигляд, навіть релігійні громади, на відміну від російського закону, не позбавлялися прав юридичної особи, але це зовсім не вберігло їх від експропріації майна. Декрет було приведено в повну відповідність із російським у 1920-му році, коли було узгоджено всі нормативні положення щодо державно-церковних відносин між радянськими Україною та Росією. І згодом цей декрет став основою для впровадження більшовицької політики щодо релігії в життя протягом усього радянського періоду В тому числі він став підставою для репресій, релігійні громади були позбавлені не лише права власності та грошових надходжень, а й права присутності в публічному просторі, в освіті.

Протягом 1919 року чимало положень декрету «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви» були конкретизовані в окремих документах — цивільний шлюб та розлучення, ведення метричних книг у цивільних установах, переведення церковних і монастирських споруд на баланс держави, вилучення зі шкільних програм релігійних предметів, а зі шкільних будівель — релігійних символів. Безумовно, найголовнішим ворогом, проти якого вівся наступ більшовиками, була Російська православна церква, яка діяла також і на українській території. Собор 1918 року дещо українізував її, але переважно єпископат залишався прихильником спілкування з Московським патріархом Тихоном, який наклав на радянську владу анафему.

В умовах боротьби з РПЦ комуністи намагалися знайти спільну мову з альтернативними православними ієрархіями, яких тоді виникло кілька. Зокрема, в 1921 році більшовики дозволили провести в Києві установчий собор Української автокефальної православної церкви, представники якої проголосили набагато більш ліберальний церковний устрій, ніж існував у РПЦ. Кілька років УАПЦ дозволяли існувати, і лише після затвердження радянської влади на території України церква потрапила під репресії та була фактично зруйнована в 1930-ті. Така ж доля в 1930-ті роки спіткала й інші православні об’єднання, що виникли на початку 1920-х: Українську синодальну церкву (згодом вона була перейменована на Українську православну автокефальну), Братське об’єднання парафій українських православних автокефальних церков, які спочатку були навіть підтримані радянською владою, але з кінця 1920-х також підпали під репресії, остаточно зникнувши після налагодження стосунків між РПЦ та СРСР.

Але відсутність репресій чи навіть підтримка деяких церков у перші роки радянського врядування в Україні не слід сприймати як свідоцтво добрих намірів. Щойно випадала нагода спрямувати положення декретів про церкву в репресивний бік — до цього зверталися. Справжнє ставлення більшовиків до релігії проявилося, наприклад, під час голодомору 1921-1922 років. 23 лютого 1922 року радянський уряд РСФРР прийняв декрет «Про вилучення церковного майна задля реалізації на допомогу голодуючим», продубльований 8 березня українськими комуністами. Насильницьке вилучення майна не принесло справді запланованих коштів, а принесені не були використані для вирішення проблеми голоду, але спротив церковних кіл дозволив застосувати до них репресії. Дякі спроби протесту були розстріляні більшовиками, а В. Ленін особисто закликав у листі від 19 березня до жорсткого вилучення коштовностей та розправи над церковними діячами й вірянами, які намагалися протистояти розкраданню (а також і знищенню чи плюндруванню) церковного майна.

Власне, більшовики намагалися не лише вилучити церковне золото та срібло, а також підірвати авторитет релігійних організацій. Тому й були відкинуті пропозиції замість експропріації церковного майна отримати викуп за нього в грошовому еквіваленті. Російська православна церква продемонструвала напередодні репресивних акцій здатність акумулювати ледь не вдвічі більше коштів на добровільних засадах, ніж це було зроблено шляхом продажу церковного майна. Так само Католицька церква пропонувала замінити експропріацію церковного майна на грошові пожертви з боку церкви в фонд допомоги постраждалим від голоду. Натомість, ЦК РКП(б) прийняв 20 березня, а ЦК КП(б)У продублював 3 квітня 1922 року постанову, якою забороняв отримувати гроші від церков замість коштовностей. 8 квітня почалося вилучення коштовностей з Києво-Печерської лаври. Зрештою вилучені в українських губерніях церковні коштовності було оцінено приблизно в 830 тис. карб. золотом, і значна частина цих коштів пішла не на допомогу нужденним, а на інформаційну кампанію з дискредитації церкви та духовенства, яке не висловлювало лояльності радянській владі.

Антирелігійна пропаганда в 1922 році почала здійснюватися більшовиками планомірніше та системніше, ніж вона здійснювалася до того. З одного боку, цьому сприяли затвердження радянської влади після громадянської війни та готовність проголосити відверту війну церкві, а з іншого — кампанія вийшла на самоокупність завдяки вилученню церковного майна, тоді як у голодуючого народу бракувало сил для повстання. Згадані вище декрети про шлюб, розлучення та інші акти сімейного стану поєднувалися з розумінням того, що для встановлення влади над світоглядом людей необхідно встановити й альтернативну систему цивільних обрядів, які б відвернули віруючих від церкви в естетичному та емоційному плані. З 1922-1923 років почалася впроваджуватися система радянських свят, альтернативних Великодню та Різдву, в ці дні влаштовувалися народні гуляння, карнавали, пропагандистські лекції. 1922 року починає виходити радянська пропагандистська газета «Безбожник» під керівництвом Омеляна Ярославського, яка разом із працями Івана Скворцова-Степанова та інших авторів була текстовим оформленням антирелігійної пропаганди. Нарешті, створена 4 липня 1922 року Всеукраїнська антирелігійна комісія (ВАК) централізовано впроваджувала антирелігійну пропаганду на рівні Політбюро ЦК КП(б)У, ставши аналогом відповідного російського органу. Ця комісія діяла до 1929 року та була відповідальною за антирелігійну кампанію радянської влади на українських землях.

Руслан ХАЛІКОВ.

Releated Post