Гутне скло — це вироби, виготовлені майстром зі скла безпосередньо біля скловарної печі вручну шляхом вільного видування або за допомогою форм у гарячому стані.
У документах XV–XVI ст. українські склоробні майстерні називаються ГУТИ. Це слово походить від німецького слова Hutte і означає будинок, в якому знаходиться скловарна піч. Відповідно, людей, які займалися виготовленням скла, називали гутниками. Виробами гутних майстерень послуговувалось в побуті як сільське так і міське населення. Скляний посуд був окрасою святкового столу та інтер’єру.
Гути на території України будували ще за часів Давньої Русі. Але значного розвитку цей промисел набуває з початку XVI ст. У XVIII ст . – п. п. XIX ст. поряд із гутами вже з’являються поміщицькі й магнатські склоробні мануфактури й заводи. Відтак, на середину XIX ст. гутництво, засноване на ручній праці, починає занепадати.
Регіони найбільшого поширення скляного промислу – Полісся, Слобожанщина, Поділля, Буковина, Галичина, Волинь.
Гутне скло отримували шляхом розпалювання при високій температурі у великих глиняних горщиках (тиглях) кварцового піску, вапняку і поташу. Останній компонент був найбільш важливим. Його отримували шляхом перепалення деревини. Місце, де відбувався цей процес називалось буда. Часто гути і буди в інтересах виробництва розташовували поряд.
Виробництво поташу потребувало великої кількості дерева, що нерідко означало вирубку лісу в місцевості. Тому часто через кілька років така майстерня ставала неприбутковою через необхідність перевозити дрова з віддалених ділянок. Тоді підприємство згорталось і на новому місці будувалося нове. А там де була стара гута, залишалася ділянка землі, яка була вільна від лісу і придатна для хліборобства.
На території України й дотепер є багато населених пунктів, що називаються Гута, Буда, Майдан (майданом називали вирубану ділянку лісу, яка залишалася на місці колишнього виробництва поташу з деревного попелу) або мають назви, похідні від цих слів. Їх нараховують близько сотні.
Одним із головних видів продукції українських майстрів-гутників було віконне скло. Невеликі скляні кружала діаметром 10-20 см вставлялися безпосередньо в дерев’яну чи глинобитну стіну сільської хати.
В гутах виготовляли також різноманітний посуд, який тоді називали “скляницею”. Користувався попитом як побутовий, так і святковий посуд для різних потреб. У сільському домашньому виробництві широко побутували великі скляні посудини для зберігання зерна та муки — кадки, діжки, корці, барила, шаплики, а також значних розмірів тази, блюда, тарілки, миски і глеки. Найпоширенішим видом посуду були пляшки різних форм і об’ємів — великі плоскі і круглі пляшки-сулії, бутелі, фляші, фляшки, прямокутні пляшки, які призначалися для перевезення напоїв у дорожніх скриньках. Із введенням винної монополії прямокутні пляшки стали офіційною тарою і мірою горілки й дістали назву “штофи”. Багатим і різноманітним був асортимент посуду для пиття. У народному побуті користувалися чарками, питушками, братинами, стопками, шкаликами, рюмками, склянками, пивними кулями, глечиками тощо. Всі ці вироби традиційно оздоблювались у народному стилі.
Окрему, найцікавішу групу становлять скляні вироби, які мають форму тварин (півнів, зайців). Ці своєрідні скляні речі трапляються і серед виробів декоративного призначення. Найулюбленішою фігурною посудиною була пляшка-ведмідь. У XVIII ст. вона відіграє певну роль у народних звичаях: скляна пляшка-ведмідь — необхідний атрибут сільського весілля.
Окреме місце у виробництві гутного скла посідав аптекарський посуд. Окрім того, зі скла виготовляли прикраси, які носили дівчата та жінки. Адже для оздоблення народних костюмів, особливо в регіоні українських Карпат, часто використовувся бісер. З нього виготовляли гердани та силянки — бісерні прикраси у вигляді смужок, які виконували роль головного убору у дівчат, або ж просто носились на шиї.
Всі ці речі найчастіше робилися із зеленого, а також із білого, жовтуватого, синього та рожевого скла. Склодуви тримали в таємниці рецепти і прийоми скловаріння і передавали їх з покоління в покоління.
У другій половині ХІХ ст. з розвитком промислового виробництва поступово зникають маленькі гутні майстерні. Традиції гутництва відродились у середині ХХ ст. у творчості провідних українських художників Києва та Львова.