ДО 580 РІЧНИЦІ ФЛОРЕНТІЙСЬКОЇ ЦЕРКОВНОЇ УНІЇ

5 липня 1439 р., після тривалої підготовки, в ході роботи Ферраро-Флорентійського церковного собору було досягнуто рішення щодо відновлення єдності Східної та Західної церков. Наступного дня, 6 липня було підписано церковну унію між представниками церков, і папа Євген IV видав спеціальну буллу Laetentur Caeli, яка мала стати припиненням розколу. З візантійського боку були присутні не лише церковні діячі, а й сам імператор Іоанн VIII Палеолог, що провів тривалий час у Феррарі, готуючи ґрунт для підписання унії, а з іншого боку – шукаючи союзників у боротьбі проти турків.

Одним з найбільш активних учасників собору з боку православних був також Київський митрополит Ісидор. Він походив із міста Фесалоніки, де проунійні настрої були достатньо сильними. Цей відомий церковний діяч почав свою кар’єру в Константинополі, і там же був висвячений на Київського митрополита, всупереч планам московського князя Василія ІІ. В той час Київські митрополити жили, переважно, в Москві, але зберігали давній титул і висвячувалися в Константинополі. Митрополит Ісидор у 1437 році також переїхав до Москви, але незабаром попрямував на Ферраро-Флорентійський собор та прийняв унію. Але московське духовенство та князь Василій ІІ не погодилися з рішенням свого митрополита, як і представники інших православних церков, і навіть широкі кола всередині Константинопольського патріархату. Але чи можливо було взагалі об’єднати Східну та Західну церкви, і чи не виглядало на той момент це рішення абсолютно неймовірним?

Церковному розколу між першим і другим Римом на той момент було не 1000 років, а лише менш ніж 400. Для нас ця цифра все одно виглядає величезною, але в Середньовіччі процеси могли тривати поколіннями, не вважаючись при цьому чимось забутим чи остаточно вирішеним. На момент скликання Ферраро-Флорентійського собору вже більше ста років, хоч і з перервами, тривала війна між Англією та Францією. Кельнський собор будували майже 230 років, а собор Нотр Дам де Парі – майже 200 років. Шартрський собор будували близько 400 років. Приблизно двісті років точилося протистояння між європейцями та мусульманами за Палестину, що увійшло в історію під назвою Хрестових походів. До того більш ніж 450 років тривали суперечки щодо основних догматів християнства, відомі як доба Вселенських соборів. Так само й розділення Римської та Константинополької церков ще не всіма вважалося чимось раз і назавжди вирішеним та закріпленим в історії.

Якщо говорити більш конкретно про історію церкви, то можливість об’єднання Східної та Західної церков також неодноразово виносилася на порядок денний. На необхідності примирення наполягали такі відомі православні богослови, як Феофілакт Болгарський (кінець ХІ ст.) та Нікіфор Влеммід (середина ХІІІ ст.). Західна церква навіть провела в 1274 році собор, який католики визнають 14-м Вселенським, де обговорювалося об’єднання зі Східною церквою. Рішення цього собору підтримали візантійський імператор Михаїл VIII Палеолог та Константинопольський патріарх Іоанн ХІ. Втім, після смерті першого другий втратив престол, і справа об’єднання церков була на певний час відкладена.

Михаїл VIII був засновником династії Палеологів, і його нащадки згодом неодноразово поверталися до ідеї об’єднання з Римом. Так, перемовини про унію вели василевси Андронік ІІІ Палеолог та Іоанн V Палеолог (середина XIV століття), щоправда, більшість церковних діячів та значна частина суспільства загалом не сприймала ідею унії. З іншого боку, саме папство на той час перебувало в ослабленому стані, цей період увійшов до історії церкви як Авіньйонський полон, коли Римські папи перебували під владою французьких королів та не могли вести самостійної політики.

Для Константинопольських імператорів і політиків загалом об’єднання зусиль із Римом було питанням не лише досягнення Царства Небесного, але й боротьби за незалежність власної імперії. В першій третині  XV століття переважна більшість земель Візантійської імперії вже контролювалася турками-османами, столиця яких знаходилася в Едірне, колишньому Адріанополі — тобто західніше від Константинополя, глибоко на Європейському березі Босфору. Сама грецька столиця перебувала під постійною загрозою завоювання, шукаючи у західних союзників, перш за все, військової підтримки, і саме на неї імператори готові були обміняти визнання духовної першості Римського єпископа над Константинопольським.

Вже на початку XV століття, під час тривалого правління Мануїла ІІ Палеолога, ідея унії ледь не була втілена в життя. Кілька відомих православних богословів та церковних дипломатів школи Димитрія Кидоніса, наближених до династії Палеологів, навіть особисто перейшли в західний обряд. Унійні пошуки імператора Мануїла ІІ підтримували також патріархи Євфімій і Йосиф ІІ. У 1414-1418 роках у Констанці відбувся черговий собор (16-й Вселенський за західною нумерацією), де вчергове підійнялося питання унії Східної та Західної церков. Розкол на той час проходив не лише по лінії Рим-Константинополь, сама Римська церква мала трьох пап, кожного з яких підтримувала певна політична сила. Також було двоє претендентів і на Київський престол, один з яких — Григорій Цамблак — брав участь у Констанцькому соборі. Вирішивши питання розділення католицької церкви, собор не зміг остаточно подолати розкол між Римом і Константинополем, і питання знову було відкладене, щоб повернутися на порядок денний за правління сина Мануїла ІІ — Іоанна VIII.

Втім, навіть попри підписання уповноваженими представниками обох сторін унія не знайшла практичного втілення та рецепції. Значна частина грецьких єпископів виступила проти визнання першості Римського папи, між представниками візантійської делегації почалися суперечки просто на соборі. Ще кілька років засідання продовжувалися у Флоренції та Римі, в очікуванні рецепції унії східними церквами. Митрополит Київський Ісидор повернувся в 1440 році до Києва, а в 1441 році прибув до Москви, звідки був змушений згодом втекти до Риму через несприйняття унії князем Василієм ІІ. Як папський легат Ісидор брав участь в обороні Константинополя в 1453 році, зміг утікти після захоплення міста турками та отримав від папи Пія ІІ титул унійного патріарха Константинопольського, хоча більше туди не повертався. Натомість у Москві після зміщення Ісидора православну кафедру обійняв митрополит Іона, від якого почалася власне історія Московських митрополитів, яка призвела згодом до визнання з боку Константинополя і появи патріархії.

Руслан ХАЛІКОВ.

Releated Post