УКРАЇНСЬКЕ НАЇВНЕ МИСТЕЦТВО

Український наїв – напрямок у живописі, який знаходиться в процесі відкриття митців, що його репрезентують. Він не так давно потрапив у поле зору дослідників. Ми знаємо вже добре відомих художниць – Марію Приймаченко та Катерину Білокур, – які створили власний неповторний та впізнаваний стиль. Проте окрім них, існує величезний пласт художників-самоуків, які творили за покликом серця.

Практично в кожній українській хаті в другій половині ХІХ ст. і до середини ХХ ст. поруч з родинним іконостасом висіли картини із зображенням села, портрети родичів та жанрові картини. Здавалось би, навіщо це робити, якщо за вікном люди можуть побачити ту саму природу, а у власній хаті тих же близьких?

Українські наївні картини ХІХ–ХХ ст. не позбавлені глибинності. Хоча техніка зображення може варіюватись від сильної стилізації до натуралізму. Незважаючи на відсутність художньої освіти, їхні автори навчалися в інших художників-самоучок у селі або на місцевих ярмарках, методом спроб і помилок, через вивчення творів високого мистецтва в журналах і книжках. Вони створювали картини, що користувались попитом на місцевому ринку. Відтак, можна сказати, що звичайний селянин часто диктував, що малювати.

Наївне мистецтво – стиль, до якого належать роботи непрофесійних художників, величина таланту яких перекриває відсутність деяких професійних навичок. З іншого боку відсутність вишколу дає їм свободу від правил, штампів, усталених пріоритетів.

Панас Ярмоленко. Портрет Наталії Кучеренко, 1928 р.

Предмет зображення в наївному мистецтві часто заснований на життєвих подіях з оточення художника. Митець малював своїх друзів, родичів, краєвиди рідного села, побут і традиції місцевості. Такі картини, в основному, виконували на замовлення. Варто додати, що ппісля Голодомору 1932-33 років і Другої світової війни, поширеним було явище, коли ссім’ї замовляли портрети своїх загиблих родичів і коханих.

В портретному жанрі творили такі художники як Панас Ярмоленко та Григорій Ксьонз. Перший хоч і ммалював краєвиди Переяславщини та жанрові сцени, все ж найбільш виразними виходили портрети його односельців та близьких. Подорожуючи селами у 1930-1940 рр., Панас Ярмоленко фактично відтворив портрет Переяславщини. Крім того, він часто малював свою родину, дружину, доньок, родичів — Ярмоленків і Чередниченків. Справу батька продовжила його дочка Якилина Ярмоленко, яка навчалась мистецтву з дитинства.

Творчість Григорія Ксьонза – надзвичайно цікава сторінка в історії українського наївного малярства, вона найхарактерніше представляє селянський портрет. Він виконував роботи на замовлення, мандруючи селами Полтавщини. Більшість нині відомих картин Григорія Ксьонза – 1930–1940-х рр.

Популярністю користувалися і жанрові картини, які зображували селянській побут, традиції, свята. Особливо розвинулася в наївному мистецтві тема залицяння у різних варіаціях. На таких картинах можна побачити дівчину з козаком біля криниці чи біля тину. Інколи за ними слідкує мати, часто проганяючи залицяльника від дочки. Відбувається подія переважно на фоні селянського пейзажу поблизу хатини.

Цікаво, що пейзажні картини самі по собі теж користувалися попитом. Від них ніколи не віяло смутком. Здається, що час на цих картинах час застиг, люди там живуть в ідеальному рай-селі, що не знає горя і турбот. Можливо, так тоді українці уявляли собі щасливе життя.

Олександр Лещенко. Пейзаж з річкою,1984 р.

Українські художники-наївісти малювали також натюрморти. Робота Дмитра Перепилиці (1903-1981) «Натюрморт з кавуном» увійшла в «Всесвітню енциклопедію наївного мистецтва» (Белград, 1984 р.).

В картинах представників наївного мистецтва відобразився світогляд селянства через архетипічні образи-символи. Недарма часто в цих роботах ми можемо побачити  квіти, які пов’язані зі святковим настроєм; вже згадуване ідилічне село, що нагадує рай на землі; пари голубів та лебедів, що символізують мир, злагоду та кохання; оленів як ознаку достатку. Тут доречно згадати і образ козака-захисника, який в українському мистецтві найкраще втілений в сюжеті «Козак Мамай». Його зображення стало символом незламного духу української незалежності: він водночас є воїном і духовним проводирем. Отже, можемо сказати, що всі ці образи-символи, які художники переносили на картини, так чи інакше розповідають про цінності тодішнього українського суспільства.

Дмитро Перепилиця. Натюрморт з кавуном,1920-ті рр. Збірка «Полтавського художнього музею».

Найголовніша відмінність, яка відрізняє професійне мистецтво від наївного, це те, що художник-самоучка не прагне до слави і почестей, не шукає звань і нагород, не обтяжений порадами колег по цеху та оцінкою експертів і критиків.

Наїв належить до великого масиву художньої творчості, що заповнює місце між академічним (професійним) та традиційним (народним) мистецтвом. В останні десятиліття цей напрямок мистецтва став самодостатнім, все частіше відриваються виставки, які висвітлюють цей феномен та відкривають нові імена митців.

Інколи наїв відносять до більш широкого поняття примітивізму, а частіше, навпаки, виокремлюють, наполягаючи на застосуванні дефініції «примітивізм» лише до мистецтва професіоналів, які свідомо копіюють та наслідують прийоми наївної творчості.

Наталія ФІТЬ.

Releated Post