ІСТОРІЯ ЖИТТЯ І БОРОТЬБИ ВАСИЛЯ СТУСА

4 вересня 2019 р. виповнюється 34 роки з того часу, коли в холодному карцері Кучинської «Перм-36» перестало битися полум’яне серце чи не найяскравішого українського дисидента, борця з радянським людоненависницьким режимом, талановитого поета і перекладача Василя Стуса. А вже 5 вересня на широкий екран вийде фільм «Заборонений» (реж. Роман Бровко) про життя і загадкову смерть шістдесятника. То хто ж такий Василь Стус і чому варто подивитися згаданий фільм?

Народився Василь СТУС 6 січня 1938 р. в селі Рахнівка на Вінничині, ставши четвертою дитиною в типовій
хліборобській сім’ї. У 1939 р. батьки хлопчика, рятуючись від «благ» примусової колективізації, переїхали у Сталіно (нині – Донецьк), а через рік, влаштувавшись на роботу в промисловості, забрали до себе дітей.

Життя на Донбасі було важким, працювати доводилося навіть малечі, яка збирала і тягала тачками з териконів вугілля для обігріву. Пройшовши в дитинстві такий гарт, Василь ніколи не цурався виснажливої фізичної праці, але покликаний він був до інтелектуальної сфери.

Школу юне обдарування почало відвідувати навіть не досягнувши шестирічного віку. Тож не дивно, що у 1954 р. Василь Стус закінчив середній навчальний заклад № 265 м. Сталіно зі срібною медаллю та без іспитів вступив на історико-філологічний факультет місцевого педагогічного інституту. П’ять років наполегливого навчання вилилися у червоний диплом.

У студентські роки Стус захопився літературою, досконало вивчив латинь і німецьку мову, що дозволило йому не тільки читати в оригіналі Ніцше, Гейне, Ґете і Рільке, а й здійснити перші переклади їх творів на українську.

Останню він називав «маминою» і спілкувався виключно нею. В цей же час Василь пише і власні вірші. У 1959 р., поки Стус проходив військову службу на Уралі, їх надрукувала газета «Літературна Україна». Автором передмови до дебютної публікації став відомий поет Андрій Малишко.

Після демобілізації Василь Стус працював учителем української мови і літератури в Горлівській середній школі №23 (1961–1963рр.). Тут вперше Василь Стус публічно продемонстрував свої опозиційні настрої і безкомпромісність, відмовившись від вступу до комуністичної партії та перспективи збудувати кар’єру директора школи.

Його цікавив тільки розвиток літератури, до того ж україномовної, і пригнічувала русифікація освіти в Україні, яку проводила комуністична партія. Свою позицію щодо рідної мови Стусу часом навіть доводилося відстоювати фізично, захищаючись від нападок кривдників у робітничих їдальнях. Зросійщених міщан Донбасу використання української мови в побуті дивувало і лякало.

З березня по жовтень 1963 р. Стус працював літературним редактором українськомовної газети «Соціалістичний Донбас». 1 листопада 1963 р. Василя Стуса зарахували до аспірантури Інституту літератури АН УРСР і він переїхав до столиці. У Києві поет увійшов до Клубу творчої молоді – осередку українських шістдесятників, підготував до друку першу віршовану збірку «Круговерть», здійснив ряд перекладів німецьких класиків.

Тут же, в Києві, зустрів свою любов і майбутню дружину – Валентину Пепелюх. Але налагоджене життя молодого митця різко змінилося 4 вересня 1965 р. під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна». Він став одним з небагатьох, хто відгукнувся на заклик Івана Дзюби і В’ячеслава Чорновола піднятися зі свого місця в знак протесту проти арештів представників української інтелігенції. За вигук під час акції «Де ж правда? Чому не дають говорити правду? Це неподобство!»

Василя Стуса блискавично відрахували з аспірантури, а люди в штатському наполегливо радили його знайомим припинити всяке спілкування з бунтівником. Тиск не злякав Валентину Пепелюх, тож 10 грудня 1965 р. молода пара розписалася, а вже через рік у них народився син Дмитро. Щоб забезпечити сім’ю, Василь працював кочегаром і різноробочим. Вірші писав у вільний від роботи час, але видати їх в межах СРСР «неблагодійному» поету виявилося практично неможливо.

Видавництва відхилили друк збірки «Круговерть», а потім і іншої праці – «Зимові дерева». Остання побачила світ самвидавом у 1970 р., потрапивши в руки українських націоналістів за кордоном.

Змиритися з кричущою несправедливістю системи безкомпромісний Стус не міг і не хотів. Він не боявся писати відкриті листи до Спілки письменників, ЦК Компартії, Верховної Ради, в яких критикував керівну систему за порушення прав людини і тоталітаризм.

Активна громадська позиція спровокувала перший арешт Василя Стуса, який відбувся 12 січня 1972 р. За дев’ять місяців, проведених у СІЗО, поет створив збірку «Час творчості». А вже на початку вересня 1972 р. київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у Мордовії і Магаданській області. Під час ув’язнення поет багато творив, висилаючи зашифровані вірші у листах до дружини. Пізніше, коли адміністрація колонії
конфіскувала написану Стусом чернетку, товариші по нещастю вивчили напам’ять вірші, які залишилися, щоб таким чином їх врятувати. Вчили навіть ті, хто не знав української мови.

Під час першого ув’язнення відбулася і перша спроба фізичної розправи над невгамовним бунтарем – один з кримінальників поранив Стуса в живіт заточкою. Адміністрація не надавала пораненому медичної допомоги, допоки на сусідній жіночій колонії Надія Світлична не організувала голодування в знак протесту. Під час операції Стус втратив дві третини шлунка. На волю він вийшов у 1979 р. з підірваним здоров’ям, але сповнений рішучого протесту проти свавілля радянського тоталітаризму. Ще в ув’язненні Стус звернувся до Верховної Ради СРСР із заявою про відмову від радянського громадянства з формулюванням «Бути радянським громадянином –
значить бути рабом…».

Повернувшись до Києва, Василь Стус приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини, працював  робітником на заводах. У травні 1980 р. його знову заарештували як «особливо небезпечного рецидивіста». А вже у вересні розпочалося закрите судове засідання. Адвокатом, якого надала держава обвинуваченому, став сумнозвісний Віктор Медведчук.

Він одразу не сподобався Стусові, який подав клопотання про запрошення до розгляду справи незалежного адвоката з-за кордону, оскільки «Інститут політичної адвокатури в СРСР практично відсутній (на судах офіційні адвокати СРСР виконують функцію другого прокурора). А другий прокурор мені не потрібен». Підсудний спробував від мовитися від захисника й під час засідання, але жодного його прохання суд не задовольнив. Стус виявився правим: захисник Медведчук як слухняне знаряддя тоталітарної системи не тільки не спробував жодним чином обороняти свого підзахисного, а й порушив адвокатську етику, визнавши провину замість підсудного і всупереч його волі. Як наслідок, Василю Стусу дали 10 років таборів посиленого режиму і 5 років заслання. Зважаючи на його тогочасний стан здоров’я, це був фактично смертний вирок.

Покарання Василь Стус відбував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино Пермського краю. Керівництво колонії з 1981 р. заборонило ув’язненому зустрічі з родиною, намагаючись не допустити передачі засудженим своїх творів на волю. Однак у 1983 р. записи вдалося передати, за що Стуса кинули на рік в одиночку. Наступну збірку «Птах душі» тюремники вилучили і, ймовірно, знищили. 28 серпня 1985 року Стуса відправили до карцеру за те, що читаючи книгу в камері, він опирався ліктем на нари, хоч це був наклеп. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. А вже 4 вересня поета знайшли в камері мертвим. Ймовірною причиною смерті стало переохолодження і фізичне виснаження. За іншою версією Стус загинув через удар навмисне зіпсованими тюремними нарами. Так чи інакше, смерть дисидента приховували до жовтня 1985 р., а тіло поспішно поховали на тюремному цвинтарі під номером 9. Перепоховати останки в Києві на Байковому кладовищі рідним дозволили тільки в листопаді 1989 р. Роком пізніше поета посмертно реабілітували, а 26 листопада 2005 р. Василю
Стусу посмертно присвоєно звання Герой України.

Сьогодні, в очікуванні на прем’єру біографічного фільму про Василя Стуса, автора цієї коротенької біографії переповнюють двоякі почуття. З одного боку, присутня втіха, що розвивається справді якісне вітчизняне кіно, в якому висвітлюється історія відданого українського патріота, що поклав своє життя на вівтар збереження рідної мови і національної культури. З іншого, – доводиться з гіркотою констатувати, що все, з чим боровся Василь Стус, не зникло. Воно живе, видозмінюється в залежності від обставин і вперто прагне стерти з лиця землі українську самобутність, невід’ємною частиною якої став і сам Василь Стус. Бо чим тоді пояснити, що майже всі 28 років незалежності пам’ять про безкомпромісного дисидента намагалися не випустити за межі двох-трьох творів у шкільній програмі і обмеженого кола інтелектуалів? Чому штатна маріонетка Кремля, яка розбагатіла на своїх «тридцяти срібняках», Віктор Медведчук не тільки не покараний за злочини, а й продовжує цілеспрямовано нищити все українське на найвищому рівні? Чому ті, хто фальсифікував справи проти дисидентів і виголошував вироки, спокійнісінько розкошують на суддівських і прокурорських пенсіях?

Тим не менше, навіть через 35 років після своєї смерті Василь Стус продовжує вселяти острах в серця творців «русского мира». Про це свідчать їхні спроби не допустити виходу фільму «Заборонений» в кінопрокат, чи хоча б прибрати з нього сцену суду, де кум Путіна постає у всій своїй «красі». Але події в Україні, починаючи з кінця 2013 р. виразно свідчать, що українців, охочих встати в залі на заклик проти тиранії, зараз набагато більше. Під тиском об’єднаних зусиль свідомої громадськості в серпні 2018 р. сцену з судом над Стусом залишили в кінострічці. Власне, в цьому й полягає важливість постаті Василя Стуса та тисяч інших відомих і безіменних українських
героїв. Вони не тільки є гідним прикладом до наслідування, а й слугують чинником національної консолідації. Бо нація живе доти, допоки зберігає і вшановує пам’ять про своїх героїв. Не забуваймо про це і дивимося хороше українське кіно!

Лев ДАВИБІДА.

Releated Post