ДІВОЧІ Й ПАРУБОЧІ ГРОМАДИ

Молодь ставала дорослою рано. Дівчата переважно в 15-16 років, хлопці  – 16-17 років. В Україні існували своєрідні «громадські організації» молоді  — так звані дівочі і парубочі громади. Повноліття для дівчини чи хлопця наступало тоді, коли вони могли вступити до цієї громади.

Прийняття до громади регламентувалося певними звичаями та виконанням обрядових дій. Приймали новачків до гурту здебільшого на перших осінніх вечорницях. Відомо, що ці своєрідні «клуби дозвілля» сільської молоді  з настанням жнивної пори переставали функціонувати, а з приходом осені їхня діяльність відновлювалася.

Дівчина, яка вступала до дівочої громади, на перші вечорниці повинна була варити кашу. Горщик з кашею вона приносила в хустині і в такому вигляді ставила на столі. Сходилися хлопці і починали «торгувати кашу», всі гроші діставались дівчині, яка частувала всіх і ставала членом гурту. Отже, вже могла ходити на вечорниці.

У багатьох районах Наддніпрянщини та Слобожанщини дівчина-наречена, після того як покличе на весілля гостей, їде з дружками в ту хату, де гуляла на вечорницях, і на знак прощання з дівуванням варить там кашу. Потім молола бере горщик із кашею і розбиває його.

Микола Пимоненко, »Ідилія», 1908 р.

Часто хлопця приймали до парубочої громади тоді, коли він вже опанує косарську техніку. Косар — це вже парубок. Щоб вступити в парубоче товариство, хлопець мав поставити товаришам могорич, а дівчатам – найняти музик. Пізніше звичаї випробовування набули жартівливих елементів. Наприклад, хлопця заставляли залазити на високий стовп і там кукурікати. Після жартів і змагань він частував товариство.

На Поділлі юнака, який перший раз прийшов на вечорниці садовили на стілець застелений кожухом, або на подушку, давали хліб в руки і тричі високо підіймали вгору, співаючи при цьому. Хлопець за це потім ставив могорич та частував громаду.

Молодіжні організації обирали з-поміж себе старших, які відповідали за культуру дозвілля, за дотримання неписаного уставу громади. Старшого парубочого товариства називали Отаманом (або Березою). Щороку, до речі, отамана вибирали нового. Такі вибори найчастіше проводились перед Різдвом. За старших вибирали тих, хто знав більше колядок, щедрівок, вмів повеселити ватагу колядників та щедрівників по всьому селу.

Дівчата і хлопці мали ватаги окремо і складчину з наколядованих гостинців теж робили оремо. А вже на завершення зимових свят робили спільну складчину – спільні вечорниці.

Село Реутинці на Сумщині, 1906 р.

Парубоча громада мала свій устав. Отаман зачитував його на вечорницях. Текст був приблизно таким «Будемо ж, браття, гуляти чесно, тихо та смирно, як і слід чесному і поважному парубоцтву, так як і гуляли наші діди та батьки. Господиню на вечорницях поважати та шанувати як матір, з дівчатами обходитися з повагою: не забувати, що чесна дівчина, то  краса і гордість всього села».

Отаман мав і знак влади – кийок чи палицю. Коли хлопець був гарним отаманом, то громада на закінчення його повноважень у складчину давала йому чоботи, шапку або пояс. І це була велика пошана.

Цікавим елементом парубочого і дівочого життя було ворожіння і замовляння. Відбувалося під час таких свят як Катерини, Андрія, Покрови, Різдвяних чи Великодніх свят. Існувало чимало вірувань про можливість причарувати коханого. На Полтавщині вірили, що коли закохана дівчина йтиме слідом за парубком і набере трохи землі з його сліду, принесе додому і буде палити її в печі, то хлопець сам прийде до неї і любитиме її. Іноді ж вдавалися до приворотного зілля. Але в народі використання таких чарів не схвалювалось, чарівників чекав громадський осуд, їх старалися оминати.

Варто підкреслити, що одруження було однією з найголовніших життєвих стратегій як хлопців, так і дівчат, а ворожіння на шлю та судженого стали невід’ємною складовою народних традицій. Ворожіння були різноплановими та спрямованими на те, щоб якомога більше дізнатися про майбутнього чоловіка. Вони не несли ніякої суспільної загрози, а навпаки, мали на меті планування та вибір шлюбного партнера.

Микола Пимоненко, »Побачення»

В будні дні молодь також призвичаювалася до оволодіння різними видами декоративно-ужиткового мистецтва. Дівчатам належало опанувати різні техніки вишивки. Адже кожна дівчина готувала собі посаг, куди обов’язково входили вишивані сорочки та рушники. Хлопці ж навчалися різьбі по дереву, оздоблювали дерев’яні побутові речі. Що ж до трудової діяльності, то варто сказати, що дітей до неї привчали рано – у віці 7–9 років. Хлопчики, як правило, ставали пастушками. Дівчат привчали ж до хатньої роботи.

Наприкінці, слід сказати, що період парубоцтва й дівоцтва був важливим з огляду на необхідність підготовки до сімейного життя та засвоєння статусних ролей одружених чоловіка і жінки як повноправної групи в традиційній українській культурі.

Наталія ФІТЬ.

Releated Post