В статті розглянемо основні елементи верхнього одягу, який побутував на території України у ХІХ – на початку ХХ ст. Так як взимку завжди було багато свят, зимовий одяг українців був особливо яскравим. Його часто красиво оздоблювали та прикрашали, тому святковий одяг одягали виключно на свята, а буденний використовували на щодень. Він був не дешевим та часто передавався із покоління в покоління.
Насамперед, варто сказати, що верхній одяг українців виготовлявся переважно із вовни. Колір сукна залежав від породи та віку овець, поширених у певній місцевості. Крім того, суконний одяг чоловіків і жінок, зазвичай, був однаковим по крою. Різниця часто була лише в кількості оздоби – жіночий більше декорували різнокольоровими шнурами, вишивкою тощо.
Найпоширенішим зимовим вбранням українців був кожух. На виготовлення кожуха наші предки могли витратити кілька місяців – усе залежало від складності декору, розміру виробу та наявності помічників. Робили його із 5–7 овечих шкір. Із хутра виготовляли коміри, манжети, ним обшивали поли і поділ. Хутряна обшивка чорного, сірого і коричневого кольору утеплювала і водночас прикрашала одяг.
Довжина кожуха залежала від рельєфу місцевості, де жив його власник. Адже по горах у довгому одязі ходити було незручно. Короткі приталені кожухи (70–80 см) із відрізною призбираною спинкою (пояскові), були поширені на Буковині, Прикарпатті, Львівщині, Західному Поділлі. Вони часто підперізувалися тканими поясами. Степові дороги Наддніпрянщини та Центральної України дозволяли місцевим носити довгий верхній одяг.
Кожух відігравав важливу роль під час весільної обрядовості: батьки дарували його своїй доньці, на ньому благословляли молодих, його стелили у куті хати, куди сідали наречений з нареченою, зрештою, кожухом навіть їх накривали. Інколи, молоді, переступаючи поріг хати, повинні були переступити й через кожух. У всіх випадках він мав бути вивернутим хутром назовні. Такий одяг вважався символом достатку, побажанням врожаю, багатства і дітородіння.
Ще один поширеніший верхній одяг, який носили чоловіки на території України – кобеняк(-а). Шили переважно з овечого сукна. Кобеняка була досить широкою, щоб її можна було одягнути взимку поверх кожуха. Відрізняється від іншого верхнього одягу тим, що має каптур або відлогу (капюшон), що кріпиться до коміра.
Відлога – це сукняний мішок, з прорізами для очей та інколи для рота, який закидався за спину, а в дощ чи сильний мороз його одягали зверху на шапку, захищаючи таким чином обличчя. Іноді тільки саму відлогу називали кобеняком. В Україні побутував ще один елемент верхнього одягу, який мав на комірі відлогу – це опанча. Найбільш поширена була на Поділлі та Галичині.
Популярністю користувався і такий старовинний вид одягу як свита – довгополий приталений верхній одяг із домотканого сукна. У жіночих і чоловічих свитах переважали сірий та білий кольори. Існувало декілька видів свит, найчастіше виділяють такі: «з вусами», «з рясами» та зі «зборами».
«Вусами» називаються клинці, які вставлялися з обох боків свити. Їх могло бути по одному, або по два на кожному боці. Другий вид свити – це свита з «рясами». В таких свитах, замість клинців, з обох боків вшивали шматок сукна, зібраний у хвилясті складки – «ряси». В побуті такі «ряси» виготовлялися досить оригінальним способом. Склавши шматок сукна такими ««рясами», кравець змочував його водою і клав на дошку, що лежала на гарячій печі, накривав іншою дошкою, а зверху ще клав три мішки збіжжя. Під таким пресом сукно висихало і складки загладжувались досить міцно. Третій вид свити – це свита зі зборами. Вона шилася «у стан» з великою кількістю складок нижче талії.
На Гуцульщина та Покутті широко побутували сердаки. Сердак – верхній зимовий одяг з домотканого сукна коричневого або червоного кольору, оздоблений кольоровими шнурами та дармовисами. Їх носили як чоловіки так і жінки. Сердак традиційно одягали поверх кептаря – хутряної безрукавки, яку носили як в взимку, так і влітку.
Кептар був поширений в передгірських та гірських районах Гуцульщини, Покуття, Буковини, Бойківщини, Лемківщини. Залежно від регіону кептарі різнилися характером оздоблення, колористикою, довжиною. Приміром, на Буковині довжина кептаря («цуранки», «мінтяна») могла бути нижче коліна. Зазвичай, найбагатше оздоблювалися святкові кептарі, тоді як буденні практично не мали прикрас. Основними засобами декорування були аплікація шкірою, шкіряні та вовняні шнури, плетінка, вовняні та шнурові китиці, металеві клепки ( «капслі»), бісер, контрастне до основного тла кептаря хутро, вишивка. Ці оздоби мали не лише декоративне значення, а й були своєрідним паспортом; побачивши кептар, мешканці регіону розуміли, з якої місцевості чи населеного пункту походить власник одягу.
Ще один тип верхнього одягу, який був поширений на Гуцульшині називається гуня. Вона виготовлялася із кошлатого сукна. Робили його таким чином, щоб ззовні пучки вовни звисали по тканині, створюючи довгий ворс. Завдяки цьому гуня не промокала під час дощу та снігу, вода стікала з неї, як із солом’яної стріхи.
Звичайну гуню виготовляли за два тижні. Все залежало від довжини. Спочатку вовну випарювали у гарячій воді 3-5 годин, потім промивали в холодній річковій воді. Коли вона висихала, починали скубати і чесати залізними щітками. Після цього протягували через верстат таким чином, щоб правий бік сукна був кошлатий, а лівий – гладеньким.
Гуню шили з імітованими рукавами. В ній викроювали горловину, яку обшивали шкірою або червоним сукном. Святкові гуні були білого кольору, а буденні – сірі і чорні. Такий верхній одяг найчастіше носили вівчарі. Єдиним мінусом цього вбрання була його вага.
Наприкінці XIX – на початку XX ст. овчинно-кожушане виробництво значно скорочується у зв’язку з переходом до використання фабричних тканин, а також через підвищення цін на сировину. Майстерно вишиті кожухи, як і інші власноруч виготовлені й оздоблені побутові речі, поступово виходять з ужитку.
