УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ІКОНА

Народна ікона – особливе духовно-сакральне та мистецьке явище в українській культурі. Такі ікони віддзеркалювали народний менталітет та фольклор. Святі на цих «образах» рідко суворі та аскетичні, навпаки —  їхні обличчя добрі та радісні, часто з помітною усмішкою. Можна сказати, що  народні ікони відрізнялись від канонічних наївним трактуванням образів святих, спрощеною іконографією, умовністю та декоративністю. Така стилістика гармонійно вписувалась в хатнє середовище, а «образи» були ближчими для звичайних людей.

Ікони відігравали важливу роль у житті селян, а їхня присутність була необхідна в найголовніших подіях людського життя – народженні, весіллі та похороні. Народні ікони були невід’ємною частиною інтер’єру української хати. Вони стояли переважно  на полицях-божниках під стелею на тій стіні, де стояв стіл. Відтак, місце за столом під ними вважалось найпочеснішим. Там сиділи молоді під час весілля та дорогі гості.

Ікона тридільна: Св.Стефан; Розп’яття з пристоячими Богородицею та Іоаном Богословом; Св.Варвара. Друга пол. ХІХ ст. НЦНК «Музей Івана Гончара».

Ікони відігравали як релігійну, так і декоративну функцію в хаті. Люди називали їх «богами» або «образами». За традицією, в оселі було від шести до десяти ікон. Більш заможні господарі могли мали більше. Тоді їх розвішували на стінах.

За матеріалами етнографа Павла Чубинського, вартість хатніх ікон у XIX ст.  становила від 30 копійок до 1 рубля 25 копійок. Для порівняння можна зазначити, що плуг коштував приблизно 2 рублі, рало з наральником – 1 рубль 50 копійок, рушник – від 50 копійок до 1 рубля.

Купити народну ікону люди могли на ярмарках або замовити у народних майстрів, яких називали «богомазами». Ті могли ходити від села до села і пропонували свої послуги. Вони осягали малярське ремесло шляхом учнівства, яке давало можливість зберігати традицію іконопису певної місцевості. Своїм малярським ремеслом майстер-богомаз, який працював на полі, також мав змогу заробити додаткові гроші для утримання родини.

«Благовіщення». Кін. ХІХ ст. Черкаська обл., Звенигородський р-н, с.Моринці. НЦНК «Музей Івана Гончара».

Часто замовники просили богомаза зобразити святих, схожих до членів їхньої родини. Тому, не дивно, що риси обличчя святих на народних іконах часто нагадують типову зовнішність українців. Це неодноразово відзначають дослідники української народної ікони. Крім того, маляри, на прохання замовника, могли розміщувати одразу декілька сюжетів, або кількох святих на одній іконі. Така ікона виходила дешевшою, так як на неї йшло менше матеріалу. Також унікальним явищем для української народної ікони було зображення квітів на образах, які символізували Рай.

Найбільш поширеними були ікони із зображенням Ісуса Христа, Богородиці, а також святим Миколаєм, Варварою, Параскевою, Катериною, Юрієм Змієборцем, Пантелеймоном Цілителем, архістратигом Михаїлом, архангелом Гавриїлом. Що ж до сюжетів, популярними були такі: «Недремне око», «Благовіщення», «Коронування Богородиці», «Різдво», «Трійця» та інші.

Св. Миколай та Св. Варвара. Кін. ХІХ ст. Ікона із с. Криворівня Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. НМЛ.

Центри народного іконопису почали з’являтися та розвиватися у XVII – XVIII ст. Із середини XIX ст. на теренах Західної України поширюється також народна ікона на склі. В інших регіонах малювали ікони переважно на липових чи соснових дошках або на домотканому полотні. Загалом же, у XIX ст. діяло вже понад півсотні осередків народного іконопису. І хоча такі ікони заборонялися цензурою, процес написання та збуту народних образів важко було зупинити.

Наталія ФІТЬ.

Releated Post