УКРАЇНСЬКЕ ТРАДИЦІЙНЕ ВЕСІЛЛЯ: ОСНОВНІ ЕТАПИ. Частина 2.

Люди вірили, що без чіткого виконання обрядових елементів у повному обсязі, щасливе життя подружжя не буде забезпеченим. Тому кожна дія у весіллі була спрямована на те, щоб «запрограмувати» благополуччя майбутньої родини. Відтак ставились до цього надзвичайно серйозно і відповідально.

У неділю розпочиналося приготування молодих  до шлюбу –церковного вінчання. Батьки молодих до церкви не йшли, але обов’язково перед цим благословляти дітей хлібом.

Цікаво, що етнографи ще на початку ХХ ст. відзначали, що релігійне благословення шлюбу не вважалося достатнім для того, щоб молоді могли розпочати шлюбне життя. Вони не могли стати повноцінною родиною, поки не виконають усіх церемоній, що диктував місцевий звичай. Бувало й таке, що повінчані молоді жили окремо у своїх батьків, доки не відгуляють весілля.

Більше того, церковний обряд вінчання довгий час не приживався в народі. І лише з ХІХ ст. став обов’язковим з настанови духовенства, хоча основним залишався народний звичай укладання шлюбу. З часом вінчання стало невід’ємним елементом традиційного народного обряду.

І. Їжакевич. До вінця. 1893 р.

Однією із найважливіших обрядових дій весілля був другий посад молодих – обрядове з’єднання наречених за столом, який відбувався в домі нареченої.

До посаду готувалися в домівка обох наречених після вінчання. Якщо ж молодій годилося чекати вдома на судженого, то молодий мав зібрати родичів та друзів і вирушити в складі такого «весільного поїзду» (почету) до майбутньої дружини.

«Весільний поїзд» нареченого складався з непарної кількості родичів і гостей, тому що наречена повинна буде скласти пару нареченому. Бояри (дружки, старости) — друзі нареченого, виділялися серед інших гостей перев’язаними рушниками. Свахи тримали в руках весільний хліб — коровай, калач, шишку, і несли зав’язані в хустки подарунки нареченій і її родичам. Дівчатка з рідні нареченого називалися світилками. Вони несли гільце, шаблю, меч.

Перед відправленням «весільного поїзда» нареченого благословляла його мати. Вимовивши напутні слова, вона обсипала його монетками, зерном, сушеними фруктами, а пізніше й цукерками. Це мало забезпечити синові щасливе й багате майбутнє. Поки молодий збирався з почетом до молодої, то її вели на посад, де біля неї сідали дружки.

К. Трутовський. Весільний викуп. 1881 р.

Рух «весільного поїзда» часто зупиняли на дорозі – влаштовували «перейму». Парубки серед дороги ставили стіл чи лаву зі скатертиною та хлібом. Їм давали гроші або підносили чарочку, після чого «поїзд» міг пройти у двір. Невдовзі свиту нареченого знову зупиняли біля воріт будинку нареченої — хлопці вимагали «викуп» за неї. Пройшовши це випробування, далі  на нареченого чекала наступна перешкода: біля порогу хати молодого зустрічає мати нареченої у вивернутому кожусі з горщиком води, хлібом та вівсом. Вона частувала зятя та обсипала вівсом. Після цього запрошувала всіх до хати.

Проте перед тим як зайти відбувалось часто ще одне дійство – обрядове з’єднання свічок на порозі або обмін ними. Цю дію виконували близькі родичі молодих. Щоб сісти біля молодої, молодий мав ще собі відвоювати місце в її брата. Йому зазвичай теж дали викуп. Після цього молодий заходив за стіл, підіймав хустку, якою була накрита молода та сідав біля неї. Далі батьки благословляли дітей та відбувався обмін подарунками.

І. Їжакевич. Зустріч зятя тещею. 1898 р.

Визнанням і схвалення нової сім’ї з боку всіх родичів і гостей було частування весільним короваєм. Після чого відбувався ритуал «покриття» молодої дружини: з нареченої знімали весільний вінок і одягали їй на голову очіпок заміжньої жінки або пов’язували хустку. Цей ритуал супроводжувався сумними піснями, сльозами і був надзвичайно драматичним, адже символізував прощання нареченої з її дівоцтвом і перехід у статус жінки. Молода прощалася з батьками, родичами, хатою.

Тепер її відправляли в будинок чоловіка. Виносили і складали на вози весільного поїзда придане. Тоді ж весільна процесія відправлялася до хати молодого. У більшості регіонів України переїзд молодої відбувався в день весілля пізно ввечері. Після невеликого частування та вручення подарунків від невістки, молодих відводили на шлюбну постіль.

А. Ждаха. Молоду покривають. Початок 1900-х рр.

Далі відбувався кульмінаційний момент всього весілля – обряд «комора». Згідно з ним, саме ця господарська споруда перетворювалася на місце першої шлюбної ночі молодят. Обряд «комори» фактично був перевіркою нареченої на цноту. Щоправда, характерний не для всіх регіонів України. Проте на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині та Поліссі був важливою складовою весілля.

До комори молодих вів найчастіше дружко. При цьому вони повинні були триматись за кінці хустини. Так само урочисто здійснювався і обряд виведення молодих із комори і їхнє повернення до гостей, після того як демонструвалася сорочка молодої після шлюбної ночі. Окрім того, сорочку «з доказом» або шматок червоної матерії могли урочисто проносили селом або вивішувати біля будинку. Якщо наречена виявлялася цнотливою, весілля набувало нечуваної всезагальної радості й проходило з особливим піднесенням, співами й танцями. Зовсім по іншому продовжувалося весілля, коли наречена виявлялася «нечесною», тобто такою, що втратила цноту до шлюбу.

І. Соколов. Ранок після весілля в Україні. 1857 р.

На другий день весілля зять запрошував тещу, тестя і родичів молодої до себе на перезву.  В цей день виконувалися обрядові дії, що мали в минулому магічне значення, але згодом набули ігрового характеру — обрядове купання батьків молодих, катання їх на возику, тачці, гойдання їх в рядні. Також в домі молодого проходило обрядове рядження. Наряджалися в молодих гості (аби обманути злі сили і відвести зло від самого подружжя).

Гості, продовжуючи веселощі, влаштовували весільну ходу по селу. Вони вбиралися циганами, співали веселі весільні пісні, жартували, збирали у сусідів частування.

Наталія ФІТЬ.

Releated Post