На заключному етапі війни багато примусових робітників мобілізованих на спорудження оборонних укріплень, за різних обставин опинилися в самому епіцентрі бойових дій, ризикували власним життям під час бомбардувань, артобстрілів, наступальних дій.
Для інших невільників найтяжчим випробуванням став період «безвладдя», коли остарбайтери були покинуті господарями в зруйнованих таборах, без будь-яких засобів до існування. Але й зустріч зі своїми співвітчизниками-визволителями підтверджувала найгірші очікування колишніх східних робітниць: «Зрадники! Німецькі проститутки!» – такими були найбільш м’які вислови радянських солдатів на їхню адресу. Багато остарбайтерок стали в цей час свідками зґвалтування німецьких жінок солдатами, а нерідко й самі ставали жертвами свавільної поведінки своїх співвітчизників. Про те, що подібне ставлення до жінок, як до військового трофею, було нормою серед воїнів і не викликало особливих застережень, свідчать щоденникові записи відомого українського письменника Олеся Гончара (березень 1945 р.): «Ночью молодые мадярки не могут найти себе места... Из домов бегут в бункера, из бункеров с визгом выскакивают – там тоже нет покоя. Удивляет их, с каким рвением иваны заботятся об распространении русской расы. И смех и горе».
Закінчення війни принесло східним робітникам довгоочікуване визволення від нацистського рабства, але не дало свободи й волі. На відміну від підданців інших європейських держав, для всіх колишніх радянських громадян повернення (репатріація) до СРСР було обов’язковим. Такі вимоги були закріплені в міжнародних угодах між союзниками з антигітлерівської коаліції, Радянським Союзом, США та Великобританією, ухвалених на Кримській конференції у лютому 1945 р.
Ще задовго до завершення війни, в серпні 1944 р., уряд Радянського Союзу ухвалив рішення про повернення радянських громадян з Німеччини та окупованих нею країн й розпочалася підготовка для організації прийому та розподілу репатріантів. Керував цим процесом спеціально створений апарат уповноваженого Раднаркому СРСР (згодом Ради Міністрів) у справах репатріантів на чолі з генералом П. Голіковим (колишнім начальником Головного розвідувального управління Генерального штабу Червоної армії). Про масштаби цієї роботи свідчить табірна інфраструктура репатріації. Тільки на території Західної та Східної Європи було створено 127 фронтових перевірно-фільтраційних таборів (ПФТ) та 57 армійських збірно-пересильних пунктів (ЗПП), у яких одночасно могло перебувати близько півтора мільйона осіб. У роботі з репатріантами було задіяно понад 37 тисяч радянських військовослужбовців. Безпосередньо на демаркаційній лінії союзних військ в Німеччині та Австрії для обміну репатріантами з союзниками була організована низка з дев’яти прийомно-передавальних пунктів (ППП). Другим тиловим «ешелоном» репатріації стали 35 збірно-пересильних таборів (ЗПТ), створених у прикордонній зоні СРСР, які об’єднувалися в пункти і підпорядковувалися Народному комісаріату оборони. З кінця 1944 р. почали створюватися відповідні репатріаційні органи в Україні. Згідно з постановою РНК УРСР й ЦК КП(б)У від 31 серпня 1944 р. при уряді Української РСР створено відділ у справах репатріації радянських громадян, на чолі з М. Зозуленком, а починаючи з січня 1945 р. подібні відділи почали створювати у складі виконкомів обласних рад депутатів трудящих, які мали забезпечити прийом, розміщення, трудове й господарсько-побутове облаштування репатріантів. У кожній області республіки організовувалися спеціальні пункти з прийому та розподілу репатріантів (ПРП). До завдань репатріаційних таборів та пунктів, незалежно від їх підпорядкування й призначення, входило тимчасове розташування репатріантів, забезпечення їх відповідними супровідними документами для проїзду до місця проживання, харчуванням, медично- санітарна профілактика, виділялися кошти для надання їм також і матеріальної допомоги продовольством, грошима і конкретними речами (найбільша потреба була у взутті та одязі), проводилася «політико-виховна» робота. Проте пріоритетним завданням радянських репатріаційних органів були політична перевірка, статистичний облік та нагляд за громадянами, котрі тривалий час перебували за кордоном.
Основна маса репатріантів проходила перевірку й фільтрацію у фронтових та армійських таборах або збірно-пересильних пунктах наркомату оборони і перевірно-фільтраційних пунктах НКВД, яку проводили співробітники НКВД, НКДБ і контррозвідки СМЕРШ. Після прибуття за місцем проживання репатріанти знову мали пройти перевірку в органах держбезпеки.
Про зміст бесід під час перевірки у збірних пунктах можемо довідатися також із «фільтраційних справ» (своєрідного досьє на остарбайтерів), які тривалий час знаходилися в архівах Комітету державної безпеки і становили державну таємницю, а з 1993 р. були передані до Державних обласних архівів України. Зі слів того, хто підлягав перевірці, співробітники НКВД заповнювали досить велику анкету. Особлива увага приділялася тому, коли й за яких обставин потрапила людина на територію держав, що воювали з СРСР, або окуповану Німеччиною країну. Спрямованість опитування комісіями проступала в запитаннях, які ставили репатріантові: «Чи служив в арміях країн, що воювали з СРСР або інших військових антирадянських формуваннях?», «Коли та за яких обставин повернувся в СРСР або прибув на кордон СРСР (сам або в групі)?» і «З ким з’явився добровільно чи був затриманий, ким і коли?»
З усього цього неважко зробити висновок, що репатріантів розглядали коли не як «зрадників Батьківщини», то принаймні як людей, що не виявили достатньої мужності і працювали на нацистів. У процесі перевірки у репатріанта забиралися всі документи, які могли б підтвердити його особу або факт перебування за кордоном чи працю в Райху: робочі картки, трудові книжки, посвідчення, листи, нерідко конфісковували й фото і радянські довоєнні паспорти, військові білети тощо.
Натомість особі, що пройшла реєстрацію в комісії, видавалося направлення на постійне місце проживання, з позначкою «видом на жительство служить не может». Варто зазначити, що репатріанти поверталися у тоталітарну країну, де майже в усіх обласних та районних містах діяли суворі режимно-обмежувальні заходи та паспортний режим. Суть цього паспортного режиму полягала в тому, що паспорт оголошувався єдиним документом, що засвідчував особу і давав право проживати в даній місцевості. Паспорти видавалися людям, які мешкали в режимних місцевостях до запровадження паспортного режиму, або особам, що досягли 16-річного віку. Репатріант з подібною довідкою з фільтраційної комісії автоматично опинявся поза законом. Для того, щоб отримати паспорт (безстроковий, п’ятирічний або тимчасовий), йому потрібно було знову, після приїзду додому, йти до органів НКВД, проходити повторну перевірку та реєстрацію, що зовсім не гарантувало отримання бажаного документа. Найчастіше репатріантові видавали тимчасове посвідчення, наявність якого змушувала дану особу проходити перевірку кожен місяць чи кожен рік. Важливо зазначити, що у воєнні та повоєнні роки наявність у громадянина паспорта, тобто дозволу на проживання у певній місцевості, була тісно пов’язана з пропискою та видачею продуктових карток, а від належності місцевості до І чи II категорії режимності безпосередньо залежали розміри забезпечення населення продуктовими та промисловими товарами (і не тільки в зазначений період). У випадку відсутності дозволу на проживання у певній режимній місцевості (переважно великих містах) особу упродовж 24 годин виселяли або вона несла кримінальну відповідальність за порушення паспортного режиму. Для багатьох репатріантів, які мешкали у Києві, непереборною перепоною на шляху додому став пункт у постанові РНК СРСР № 30-12с від 6 січня 1945 р. «Про організацію прийому громадян, звільнених Червоною армією та військами союзних держав», який забороняв репатріантам повертатися до Москви, Ленінграда та Києва. Контроль за виконанням цих рішень покладався на центральні та місцеві органи влади, НКВС та згадані вже органи репатріації.
Таким чином, незважаючи на декларовані радянською державою права і свободи репатріантів, у реальному житті політичний статус людини, що поверталася до СРСР із-за кордону, фактично мало чим відрізнявся від статусу кримінального злочинця – ті ж самі бесіди з працівниками НКВД, НКДБ, заведення спеціальної «справи», обов’язкова реєстрація в міліції, заборона проживання в столичних містах.
Репатріанти розглядалися керівництвом Радянського Союзу в першу чергу як вкрай необхідні державі робочі руки, тому для 40 % колишніх остарбайтерів та військовополонених повернення до СРСР зовсім не означало повернення в свій рідний дім. Переважно під час фільтраційної перевірки здорових чоловіків одразу ж мобілізували до армії, а багатьох жінок залучали без будь-якої оплати до демонтажу й вивезення з Німеччини обладнання й матеріалів, що відправлялися за репарацією до Радянського Союзу. Використання праці репатріантів відбувалося на всьому шляху їх слідування додому – у господарствах військових частин, на території пересильних таборів і пунктів, шляхом примусової мобілізації на відбудову вітчизняних підприємств. Тому нерідко такі дії радянської держави, зумовлені потребою у робочих руках для відбудови зруйнованої війною економіки, репатріанти розцінювали як покарання за їхню працю в Німеччині.
На практиці навіть ті репатріанти, яким дозволили після перевірки безперешкодно повернутися додому, зіткнулися в дорозі з великою кількістю труднощів: нестача продовольства, відсутність транспортних засобів, належних умов проживання в пересильних таборах, де нерідко доводилося жити місяцями. Особливо катастрофічна ситуація склалася восени-взимку 1945–1946 рр., коли потік репатріантів досягнув своєї найвищої позначки. Наприклад, в Україну за цей короткий період прибуло майже 700 тис. осіб.
Зрештою, всі організаційні проблеми і негаразди з матеріальним постачанням пересильних таборів можна зрозуміти, адже країна після спустошливої війни лежала в руїнах, більшість населення жила в нестатках та бідності. Але важко було пояснити підозру й недовіру, зневажливе ставлення до репатріантів з боку представників різних органів влади. Численні заяви та доповідні самих посадовців, які займалися репатріацією, свідчать про безліч ганебних випадків у ставленні до колишніх остарбайтерів. У телефонограмі з Волинського обкому КП(б)У, зокрема повідомлялося, що начальник Володимир-Волинського ЗПП НКО «поводить себе грубо з репатріантами, вигонить їх геть, погрожує застрелити чи заколоти штиком. Одну з репатріанток працівники пункту завели в темне місце, зняли з неї годинник і забрали всі речі. Винний у цьому лейтенант не був покараний і зник у невідомому напрямку. Репатріантки скаржаться, що обслуговуючий персонал поводить себе з ними в дорозі грубо. Шофери і начальники колон змушують дівчат вступати з ними в сексуальні стосунки, купувати горілку, відбирають їх особисті речі». Начальник Гребінківського ПРП В. Шкварець повідомляла до відділу в справах репатріації при РНК УРСР про дії залізничної міліції: «Відношення ж.д. міліції при ст. Гребінки Полтавської обл. до репатріантів, що повертаються на Батьківщину з Германії зовсім негативне: 21.05.1945 р. вечором та 22.05.1945 р. ранком одних і тих же людей по три рази зазивають в своє приміщення з вимогами до них «що ви везете з Германії» та тормозять у відправці таких по ж.д. транспорту, докоряючи тим, «що ви робили на німців, тому можете пішки ходить»».
За матеріалами
книги «Прошу вас мене не забувати»:
усні історії українських остарбайтерів.
Х., 2009. С. 46–52.
Використано документи з фільтраційних справ,
які зберігаються в Державному архіві Київської області
