31 травня 2017 р. помер Блаженніший Любомир Гузар, який очолював Українську греко-католицьку церкву протягом 2001–2011 років. Видатний церковний діяч, він також був одним з незаперечних моральних авторитетів українського народу. Але перш ніж стати беззаперечним моральним авторитетом, Блаженніший Любомир пройшов складний і насичений подіями життєвий шлях.
Любомир Гузар народився в лютому 1933 року у Львові, ставши нащадком відомого з XVIII-ХІХ ст. роду Гузарів. Серед представників цієї родини були священики, політичні діячі, дипломати, лікарі, відомі на Галичині та Буковині.
Любомир почав навчання у львівській гімназії, але в 1944 році родина змушена була переїхати на Захід, проживши 5 років в Австрії, а 1949 року емігрувавши до США. Живучи в м. Стемфорді (Коннектикут) юнак здобув освіту, вступив до Пласту, згодом — до Спілки української молоді. В 1954 році Любомир Гузар отримав ступінь бакалавра філософії, продовжив навчання в Католицькому університеті Америки (Вашингтон, округ Колумбія), в 1958 році став ліцензіатом богослов’я і був висвячений на священика владикою Амвросієм Сенишиним.
Певний час після висвячення о. Любомир Гузар служив у Стемфорді, водночас працюючи вчителем і префектом у Стемфордській духовній семінарії святого Василія, а також був душпастирем оселі «Союзівка» Українського народного союзу та виховної оселі Спілки української молоді Америки в м. Елленвілі (Нью-Йорк). З середини 1960-х він продовжив своє навчання, отримавши в 1967 році магістерський ступінь з філософії, а в 1972 році, вже переїхавши до Рима, став доктором богослов’я, захистивши дисертацію про митрополита Андрея Шептицького.
Гузар опинився в Італії в буремні і для країни, і для УГКЦ часи. Італія переживала роки, відомі як «доба свинцю», «anni di piombo», коли в Римі палало вуличне насильство, відбувалися бої між комуністами та неофашистами. Згадуючи потім ті роки, Гузар наводив їх як приклад для України, коли підготовлені за кордоном «Червоні бригади» намагалися залякати населення, зруйнувати державний порядок і шляхом перевороту здобути владу. На піку терористичної активності «Червоних бригад», у 1978 році ними було вбито надзвичайно популярного християнського демократа, колишнього прем’єр-міністра Альдо Моро. Але італійці не підтримали екстремістські рухи, і поступово в країні вдалося налагодити мирне життя.
Українська греко-католицька церква в Італії також була у вирі подій. Лише за 6 років перед Гузаром, до Риму прибув предстоятель УГКЦ митрополит Йосиф Сліпий, який почав працювати над розбудовою греко-католицької церкви, іноді навіть ідучи на різкі кроки, яких не приймав Ватикан. Так, з початку 1970-х років, попри відмову Папи Павла VI, архієпископ Йосиф Сліпий починає використовувати титул Патріарха, збирає синоди українських єпископів, відвідує українську католицьку діаспору в різних країнах світу. В цей же час виникають численні нові українські греко-католицькі культурні й освітні установи. В 1971 році відбулися урочистості з нагоди 375-річчя Берестейської, та 325-річчя Ужгородської уній.
В цей час Любомир Гузар також бере активну участь у розбудові церкви, викладає в папському університеті «Урбаніана» в Римі, а 2 квітня 1977 року був висвячений у монастирі Студійського уставу в м. Кастель-Гандольфо, поблизу Рима, був висвячений Патріархом Йосифом Сліпим та співсвятителями — владикою Іваном Прашком і владикою Ісидором Борецьким, на єпископа. Вже наступного року Патріарх Йосиф призначив єпископа Любомира Гузара архимандритом монастиря Святого Теодора, а також відповідальним за монастирі Студійського уставу за межами України.
Після смерті Патріарха Йосифа Сліпого Любомир Гузар ще певний час залишався в Італії, служачи протягом 1984-1991 років протосинкелом Львівської архиєпархії в Римі. Лише після розпаду СРСР Любомир Гузар зміг повернутися до Львова, з 1996 року був призначений помічником предстоятеля УГКЦ Кардинала Мирослава-Івана Любачівського, а після його смерті, 26 січня 2001 року на Надзвичайному Синоді Єпископів УГКЦ вибраний Верховним Архиєпископом Української Греко-Католицької Церкви.
