У народі існувало переконання, що кожна сім’я повинна мати дітей, адже головною метою життя та найвищою цінністю було продовження роду: «А як не росте й одна дитина, то на старості трудна година». Про важливе значення цієї функції свідчать, зокрема, весільні побажання: «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори», «Скільки у стелі дощок, щоб у тебе було стільки дочок», «Скільки в лісі пеньків, щоб у тебе було стільки синків!». Неплідність в українській народній традиції вважалася великим нещастям. Відповідальність за це покладалася, переважно, на жінку.
Цікаво, що новонароджена дитина мала позастатеві назви: «народження», «народженняточко», «пискляточко», «муляточко». Час і день її народження був важливим чинником, який визначав подальшу долю. Народження дітей з фізичними та психічними відхиленнями у народі пояснювали наслідком гріховних вчинків батьків. Також селяни вважали, що якщо вагітна жінка не дотримується визначених традицією заборон, це відразу впливає на долю новонародженого.
Як ми знаємо, українські родини були багатодітними. Дослідники вказують, що жінки у шлюбі вагітніли чи не щороку. При цьому, дитяча смертність була дуже високою. Догляд за немовлятами й малими дітьми був справою жінок. Проте, матір мусила багато працювати, у літній період багато часу проводила поза межами хати. Немовлята у цей період були біля матері у спеціальних польових колисках, старші діти залишалися вдома самі або під наглядом сестричок (які самі іноді мали 3-4 роки) чи членів сім’ї, які не могли працювати.
Народна традиція покладала на батьків основний обов’язок – «вивести дитину в люди» — тобто, добре виховати дитину, виростити повноцінну людину. Водночас, діти з ранніх років залучалися до фізичної праці та допомоги по господарству. Отже, у минулому дитинство було коротшим, ніж зараз, і діти набагато швидше прилучалися до життя дорослих.
В українських сім’ях діти 7-8 років вже мали свої трудові обов’язки: вони доглядали менших дітей, пасли худобу, прибирали в хаті, годували домашніх тварин. Інколи деякі з цих видів робіт виконували навіть діти 4-5 років. Діти перебували у повному підпорядкуванні батьків і зобов’язані були у всьому їх слухатися.
Відтак, становище дитини в українській родині минулого було неоднозначним. Незважаючи на бажання мати дітей, зневажливе ставлення до безплідних жінок, поводження з дитиною часто було суворим, нерідко застосовувалися репресивні методи виховання.
