Селяни купували намисто на ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Виготовленням прикрас займались місцеві ремісники-ювеліри. Крім того, їх завозили з інших країн. На території України у ХІХ — на початку ХХ століття побутували різноманітні шийні та нагрудні оздоби: коралі, баламути, намисто з бурштину, скла та бісеру, дукачі тощо. Такі прикраси передавали як сімейну реліквію від покоління до покоління.
НАМИСТО ІЗ КОРАЛУ, ПЕРЛАМУТРУ ТА БУРШТИНУ
Коралове намисто було одним з найдорожчих прикрас, які полюбляли українки. Його ще називали так: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками. Дешевше коштували намистини невеликого розміру, нарізані у формі маленьких циліндриків — так зване «колюче» намисто. Дорожчі ж оброблялись та продавались у вигляді овалів чи барилець. У разки нанизували намистини однієї форми, але різного розміру, укладаючи коралини з більшим діаметром посередині, а з меншим – по краях.
«Щирому» намисту також приписували лікувальні властивості. В народі побутувала віра в те, що коли жінка здорова, то корали на ній мають червоний колір і гарний блиск, а коли захворіє, то вони біліють і блякнуть. Вважалось, що чим більше коралів на жінці, то її ніяка хвороба або «чари» не візьмуть. Кількість разків коралового намиста на дівчині була різною. Все залежало від статків родини. Заможні дівчата носили до 25 разків. Після 30 років жінка часто відмовлялася від носіння намиста, проте в деяких випадках носили й до 40 років.
Баламути — так українки називали прикраси із скам’янілого перламутру, який мав молочний відтінок. Вони були надзвичайно популярними та водночас недешевими у ХІХ — на поч. ХХ ст. Найбільш поширеними такі прикраси були на території Східного Поділля (Північна частина Одещини та Вінниччина). Баламути треба було обережно носити, адже намистини могли розколотись при ударах. Одягли їх у комплексі разом з коралями, монетами та іншими прикрасами.
На території Поділля та Волині особливо цінним вважалось також бурштинове намисто. Виготовляли його з місцевого матеріалу, який добували в регіоні. Вважалося, що бурштин, так само, які і коралове намисто, приносить здоров’я і покращує колір жіночого обличчя. Намистини вирізали гострим ножем і нанизували на мотузку або нитку із кінського волосся, розташовуючи їх таким же чином як і в кораловому намисті: більші намистини всередині, а менші — ближче до застібки.
ДУКАЧІ, МОНЕТИ ТА ХРЕСТИ
Дукач (лиман, янгус) був найпопулярнішою прикрасою серед українського жіноцтва на Лівобережній Україні в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст.. Носили його зазвичай на стрічці або низці намиста. Виготовляли з двох монет: одну поміщали в оправу, а з іншої — робили бант. Основа дукача — це медальйон, який містив зображення і мав круглу форму. (Хоча бувають і виключення). В якості медальйонів використовували монети, релігійні й навіть нагородні медалі. В різних регіонах дукачі мали свої стилістичні особливості. Велике значення у прикрасі мав такий елемент як бант. Це брошка до якої прикріплювався сам медальйон. За типом банта дукачі прийнято розділяти на плетені, рогаті, вереміївські, ніжинські, прилуцькі.
Дукач відігравав роль композиційного центру у нагрудних жіночих прикрасах. Часто був обов’язковою прикрасою весільного вбрання жінки. Проте, тут варто зауважити, що у XIX — на початку XX ст. дукачами називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу, до фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цього, в одних місцевостях України на початку XX ст. дукач лишався святковою прикрасою, а в інших його носили щодня.
Салба — жіноча нагрудна прикраса, поширена на території Буковини у ХІХ — на початку ХХ ст. Вона складається з нашитих рядами срібних монет, які кріпляться на текстильну основу. Жінки та дівчата виготовляли такі прикраси в домашніх умовах. Часто на полотно нашивали червону тканину, а на неї — горизонтальними рядами монети з просвердленими отворами, медальйони від медалей, круглі бляшки, що імітували монети. В середньому нашивали по 25-60 монет. Хоча в деяких можна нарахувати близько 100. Такі прикраси зазвичай мали овальну або трикутну форму.
На Гуцульщині та Буковині особливе значення приділяли латунному (мосяжному) намисту. Поширеними тут були згарди – намисто, основу складають мідні литі хрестики, у проміжках між якими розташовуються трубочки або спіральки з латуні або міді. Нанизували на ремінець, шнурок або дротик, від одного до трьох разків.
НАМИСТО З БІСЕРУ ТА СКЛА
Бісерні прикраси поширюються у першій половині – середині XIX ст. на заході України. Побутували під такими назвами: силянки, гердани та кризи. При цьому, часто одна й та сама прикраса в різних селах називалась по-різному.
Назва силянка походить від способу виготовлення прикрас (силяння — нанизування намистин на нитку). Вона широко побутувала як означення прикраси у вигляді різної форми комірів. Гердан – це шийна бісерна прикраса у вигляді досить вузької смуги, виготовленої з різнокольорових намистин, нанизаних на нитяну чи волосяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а часом рослинний орнамент. Іноді герданом називали бісерні прикраси будь-якої форми.
Така особлива нагрудна оздоба як криза завжди була невід’ємною частиною святкового народного одягу в лемків. Характерною рисою кризи є її форма. Це майже завжди великий суцільний комір, який ззаду защіпається на ґудзики або гаплички, прикріплені переважно по всій ширині виробу, утворюючи таким чином замкнене коло. Таким чином цей комір, спадаючи від шиї, накриває суцільним плетивом груди, плечі та навіть спину. Лемківські комірці-кризи часто досягали 20 см в ширину, адже мали особливу композицію чергування орнаментальних кольорових смуг, яких могло бути від двох до п’яти. Крім того, композицію кризи будували на контрастах: темних і світлих, теплих і холодних кольорів; дрібних та великих орнаментальних смуг; непрозорого й прозорого, дрібного та великого бісеру тощо.
Таке намисто як «писані пацьорки» набуло особливої популярності на Гуцульщині в середині ХІХ століття, а згодом поширилося на території Правобережної України. Дівчата носили переважно тільки один разок «венеційських» намистин в комплексі з іншими прикрасами. Але ті, хто був заможніший, могли собі дозволити і кілька разків на шиї. Намистини мали яскраву поліхромну орнаментику, інколи були інкрустовані золотом. Але найбільш поширеними були «пацьорки» із чорних намистин із білими цятками.
Дівчата та жінки також носили намисто з дутого різнокольорового блискучого скла. Сьогодні його називають ще «ялинковими» прикрасами. З’явилися вони досить пізно — наприкінці ХІХ ст. Таке намисто було дешевим і яскравим, тому користувалося популярністю серед жінок. Називали їх «лускавки», «світлячки» чи «надуванці». З часом вони значно потіснили інші намиста, які носили українки.
