В липні 2000 року відбулася важлива подія для розвитку християнської церкви в Україні – під час Синоду Єпископів УГКЦ, що проходив у Бучачі Тернопільської області, було ухвалено Концепцію екуменічної позиції УГКЦ. Також було ухвалене доручення: «Для доопрацювання екуменічної концепції УГКЦ та оперативного реагування на біжучі зміни в екуменічному процесі доручити Верховному архиєпископові створити міжєпархіальну студійну групу». Кілька місяців по тому церкву очолив Любомир Гузар, який головував на Синоді в якості єпископа-помічника Глави УГКЦ, тож і виконувати рішення довелося йому.
Згідно з цією концепцією, «Екуменізм (від грецьк. ойкумене — заселена земля, світ) — це назва руху зі досягнення повної єдності всіх християн. Як такий, екуменізм змагає до зближення лише християн, тобто тих, хто вірить у Святу Трійцю, хто хрещений в Ім’я Отця, Сина і Святого Духа і хто вірить у божественну й людську природу нашого Господа, Бога і Спаса Ісуса Христа. Стосунки християн з послідовниками інших релігій чи світоглядів, зокрема новітніх сект чи релігійних рухів, не є темою цієї концепції». Важливо, що екуменізм поширюється на всіх християн (і лише на них), а також має привести до досягнення повної єдності між ними.
Більш широке визначення екуменізму каже радше про концепцію зближення між християнами, яке має в майбутньому привести до єдності віровчень і церков. Відповідно, в різних церквах є рухи та богословські школи, які в той чи інший спосіб сприяють осмисленню і впровадженню екуменічної ідеї. Наприклад, у 2004 році Сенат Українського Католицького Університету заснував Інститут Екуменічних Студій при УКУ, який мав на меті реагувати на виклики, спричинені церковним поділом в Україні, пропонувати творчі розв’язки світової екуменічної кризи, пропонувати духовні альтернативи до домінуючої в країнах колишнього СРСР ідеології. Також в Українській греко-католицькій церкві існує Комісія з міжконфесійних та міжрелігійних відносин (до 2018 року – Комісія УГКЦ для сприяння єдності християн).
Екуменічний рух як спеціальний напрям діяльності християнських церков зазвичай прийнято виводити зі Світової місіонерської конференції, яка відбулася 1910 року в Едінбурзі. Натхненниками цієї конференції були протестантські студентські рухи, і серед більш ніж тисячі учасників заходу були, перш за все, представники різних протестантських церков США. Європейські християни поступово почали підтримувати ідею руху до об’єднання, а в 1920 році Священний Синод Вселенського Патріархату випустив послання, адресоване до всіх християн світу, головним редактором якого був відомий богослов і церковний діяч Герман Стренопулос. Одним з найбільших досягнень екуменічного руху за участі православних стало взаємне зняття анафем Вселенським Патріархом Афінагором І та Римським Папою Павлом VI у 1965 році. Православні та протестанти також брали участь у ІІ Ватиканському соборі Римсько-католицької церкви, в якості спостерігачів.
Під час ІІ Ватиканського собору було прийнято основоположний декрет, який визначає подальшу активність РКЦ в екуменічному напрямку, «Unitatis Redintegratio» («Відновлення єдності», 1964). Цей документ починається словами: «Відновлення єдності між усіма християнами, є одним із найголовніших намірів Другого Ватиканського Вселенського Собору. Бо Христос Господь заснував одну і єдину Церкву, хоч багато християнських Спільнот представляють себе людям як справжня спадщина Ісуса Христа. Усі вони заявляють, що є учнями Господа, але мислять вони по-різному і йдуть різними шляхами, начебто сам Христос розділився». Таким чином, екуменічні зусилля скеровані на те, щоб подолати розбіжності між християнами та відновити первинну єдність.
Специфіка екуменічного богослов’я УГКЦ полягає також у тому, що в Україні існує кілька великих католицьких та православних церков, що локалізує завдання об’єднання християн. Для перспективи об’єднання греко-католиків та православних застосовується поняття «Київської церкви», або «церкви Володимирового хрещення», адже під час Хрещення Русі не лише в Києві була створена єдина християнська юрисдикція, а й у світовому християнстві ще не було розколу на Схід і Захід. Відповідно, повернення до єдності з православними та відтворення православно-католицької єдності за зразком св. князя Володимира Великого може стати локальним варіантом досягнення наміру Другого Ватиканського собору. Ще до 2000 року, коли була прийнята Концепція екуменічної позиції УГКЦ, вищі ієрархи, включно з предстоятелем Блаженнішим Мирославом Іваном Любачівським зверталися до ідеї християнської єдності. Така єдність Київської церкви проголошується і в Екуменічній концепції УГКЦ, що набрала чинності 23 лютого 2016 року. Особливо помітною стала активність УГКЦ на екуменічному напрямку після утворення проукраїнської та визнаної Вселенським Патріархатом Православної церкви України.
Разом із тим, екуменічна діяльність представників УГКЦ, так само як і взагалі екуменізм як рух, часто підпадають під критику з боку як не-католиків, так і консервативно налаштованих католиків, які вважають єднання християн можливим лише через поступки щодо основ віри, тому відкидають подібні наміри. Найяскравішим прикладом подібної антиекуменічної позиції протягом нещодавнього часу була гостра критика митрополитом ПЦУ та колишнім Патріархом УПЦ КП Філаретом наміру глави УГКЦ Блаженнішого Святослава Шевчука відслужити на Благовіщення в 2019 році службу в Соборі св. Софії в Києві. З точки зору УГКЦ така служба могла б стати прецедентом збирання нащадків Київської церкви під одним дахом, тоді як частина православних сприйняла це як спробу ледь не рейдерського захоплення. Втім, екуменічна ініціатива УГКЦ не є ситуативною чи одиничною, а триває вже десятиліттями, тож різка відповідь з боку митрополита Філарета, який за кілька місяців вийшов також із ПЦУ, чи інших консервативних православних діячів не може спричинити відходу від загального католицького вчення про єдність християн. А відтак — екуменічний рух в Україні існуватиме й надалі, та в майбутньому зможе привести до подальшого зближення різних українських церков чи навіть їх об’єднання.
