Поєдинки, дуелі – цей традиційний спосіб з’ясування стосунків, особливо коли йдеться про справи честі, був розповсюджений і в наших краях. У тогочасній розмовній мові, як староукраїнській, так і польській, існувало кілька виразів для виклику на поєдинок – «ставити поле», «викликати на руку» тощо.
Чи були поєдинки за часів Київської Русі – не зовсім ясно. Документальних згадок не збереглося. В «Руській правді» про них теж не згадується. Щоправда, це ще не значить, що на Русі взагалі обходилося без двобоїв. Вікінги – а саме вони складали кістяк давньоруської армії з ІХ по першу половину ХІ ст. – були, як відомо зі скандинавських саг, знані зі своєї схильності вирішувати спірні питання у герцях. Тож цілком логічним виглядає припущення про побутування таких явищ у Давньоруській державі, котрі могли перейти у спадок і в пізніші часи. Однак, повторимося ще раз, ідеться лише про припущення.
Доктор історичних наук Наталя Старченко, яка першою з українських істориків написала системну роботу, присвячену конфліктам у шляхетському середовищі (Старченко Н. «Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині (друга половина XVI – початок XVII ст.). – К., Laurus, 2016; тут і далі використана інформація з цієї праці), повідомляє, що перші згадки про судові двобої як спосіб вирішення спірних питань, містяться в документах, датованих XIII-XV ст. На початку XVI століття, в часи персональної унії Королівства Польського (Корони Польської) і Великого Князівства Литовського, судові поєдинки між магнатами могли відбуватися з письмового дозволу короля і великого князя. Цікаво, що в разі коли монарх зволікав із наданням дозволу чи заборони на двобій, це могло коштувати йому неприємностей. Відомий литовсько-руський магнат татарського походження, князь Михайло Глинський (1467-1534) своє перше повстання підняв у 1508 році, і одним з приводів стало те, що король і великий князь Сигізмунд Старий (1467-1548) довго не давав згоди на поєдинок Глинського з його затятим ворогом – троцьким воєводою Яном Заберезинським.
На Західну Україну, котра була у складі Корони Польської, розповсюджувалася дія польського права, в тому числі й у питаннях судових поєдинків. У польській правничій літературі першої половини XVI століття вони визначалися як «битва двох на доведення правди» й мали статус «суду Божого», успадкованого очевидно з часів дохристиянських.
Дуель могла проводитися пішо чи кінно. Головною зброєю для поєдинків були ще на початку XVI століття списи та мечі. Але поступово вони були витіснені шаблею, котра, як відомо, стала культовою зброєю і в Литві, і в Короні. Відомі однак випадки «дуелей» просто навкулачки.
Ставлення суспільства Речі Посполитої до дуелей було суперечливим. Тогочасні публіцисти, як от, Анджей Фрич-Моджевський, або Лукаш Гурницький, віддавали належне вмінню шляхтича постояти за себе і свою честь. Разом з тим, обидва вважали, що виклик на дуель – занадто серйозна справа, аби вдаватися до нього з першої-ліпшої причини, тож спірні питання ліпше вирішувати або миром, або через суд.
Звичною справою були поєдинки у військовому середовищі, де з розвагами зажди було сутужно, особливо на війні. Існував навіть звичай «пробного поєдинку» — тобто своєрідний обряд посвяти шляхтича у вояцьке середовище.
Влада, звичайно, намагалася боротися з поєдинками. В 1588 році сейм прийняв спеціальну постанову («конституцію») «Про дуелі». В ній поєдинки каралися піврічним ув’язненням і штрафом у 60 гривень. Втім, король Сигізмунд ІІІ, який тоді правив країною, зберігав за собою право давати дозвіл на поєдинки – однак лише у поважних випадках («толко за великими і знаменитими причинами»). Третій Литовський статут (в редакції 1588 р.) вносив уточнення, що у війську дозвіл на поєдинки визнається також за гетьманом. У решті випадків усі дуелі оголошувалися несанкціонованими й каралися тодішнім правом. Проте хвиля поєдинків не вщухала, причому навіть під час воєн. І вже в 1609 році польний гетьман Станіслав Жолкевський проводить через сейм окремі «дуельні» статті. Згідно з ними, вже сам виклик на поєдинок, причому не лише під час бойових дій, мав каратися смертю. Натомість шляхтич в разі завданої кривди мав звертатися до ротмістра своєї хоругви, а в особливих випадках – безпосередньо до гетьмана, котрий міг дати дозвіл на поєдинок.
Приводів для поєдинку не бракувало. Найчастіше йшлося про образу честі – якщо хтось вживав «доткливих» чи «соромотних» слів щодо опонента або його рідних («нецнотливої матки син») або піддавав сумніву його шляхетське походження. Через поєдинки шляхтичі намагалися також вирішувати майнові суперечки, особливо коли один «наїжджав» маєтності другого.
Якогось окремого дуельного кодексу не існувало. Втім, були певні традиції, що спиралися на попередні прецеденти. Наприклад, зазначає Наталя Старченко, учасники конфлікту «обіцяють за будь-яких наслідків двобою не мститися, а також зобов’язують до того своїх родичів». Практика однак нерідко була прямо протилежною.
Шляхтичі викликали один одного на поєдинок або через рівних собі посередників – нерідко в письмовій формі – через «цедулу». Для офіційного підтвердження виклику задіювалися возні (судові виконавці). Секунданти, схоже, не передбачалися – справа, в разі згоди викликаного на бій, вирішувалися, судячи з документів, що збереглися, як правило, «в чотири очи». Однак не кожен виклик супроводжувався дуеллю – інколи це була лише складова частина простої погрози. В цілому ж невихід на поєдинок, на відміну від західноєвропейських практик, не вважався ганебним. Той, кого викликали на двобій, міг звернутися до суду, що було в Речі Посполитій звичною практикою. До суду зверталися або для остаточного вирішення конфліктного питання в правовому полі, або ж за королівським дозволом на поєдинок.
При переведенні конфлікту в судову суперечку позивач мав шанс отримати від того, хто кидав виклик, майнову чи грошову компенсацію. Інша справа, що на це йшли місяці, а то й роки. Відтак шляхта часто надавала перевагу тому, аби «перейти в поле» — попри те, що переможець отримував лише моральне задоволення. Але до цього ще додавалася необхідність залагоджувати стосунки з родичами вбитого (в разі смертельного фіналу) суперника, а ще ризик і самому потрапити за грати або й на плаху.
Однак, зазначає Наталя Старченко, попри поширеність практики виклику на поєдинок, «у судових книгах практично відсутні будь-які згадки про дуельні жертви». «Це свідчить, — продовжує дослідниця, — або про те, що маємо справу з конфліктною риторикою, коли про двобої говорили, однак їх не практикували, або ж про те, що супротивникам йшлося переважно про участь у поєдинках і найменшою мірою – про знищення супротивника чи заподіяння йому реальних шкод. А найочевидніше, що побудувати обидва варіанти…».
Юрій РУДНИЦЬКИЙ.
