Історія відносин української церкви та Вселенського патріархату налічує вже більш ніж тисячу років, навіть якщо вести відлік від офіційної дати хрещення у 988 році. Але безпосереднє перебування патріархів Константинопольських на українських землях – із пастирськими чи робочими візитами – відноситься, переважно, вже до часів, коли Фанар перебував під контролем султанів, а Київська митрополія залежала від Москви. За часів раннього Нового часу українські землі, що перебували під владою різних держав, відвідували численні поважні церковні посадовці, серед яких були майбутні, діючі та колишні патріархи Константинопольські.
Перший патріарх Константинополя, тісно пов’язаний із Україною – Ісидор Київський. Цей відомий церковний діяч почав свою кар’єру в Константинополі, і там же був висвячений на Київського митрополита, всупереч планам московського князя. В той час Київські митрополити жили, переважно, в Москві, але зберігали давній титул і висвячувалися в Константинополі. Митрополит Ісидор у 1437 році також переїхав до Москви, але незабаром попрямував на Ферраро-Флорентійський собор, який мав на меті відновити християнську єдність перед обличчям мусульманської цивілізації. Ісидор прийняв унію, але московське духовенство та великий князь Василій ІІ не погодилися з рішенням свого митрополита, і він був змушений виїхати з Москви до Риму. Як папський легат Ісидор брав участь в обороні Константинополя, зміг утікти після захоплення міста турками та отримав від папи Пія ІІ титул унійного патріарха Константинопольського, хоча до цього міста більше не повертався. Натомість у Москві після зміщення Ісидора православну кафедру обійняв митрополит Іона, від якого почалася власне історія Московських митрополитів, яка призвела згодом до визнання з боку Константинополя і появи патріархії.
Наприкінці XVI століття доля пов’язала Україну одразу з двома Константинопольськими патріархами. Єремія ІІ відвідав українські землі під час поїздки до Москви та на зворотньому шляху (1586-й та 1589-й роки). В ході своїх візитів патріарх змістив з посад кількох місцевих православних ієрархів, значно розширив права братств, чим викликав обурення єпископату. Згодом він дарував права ставропігії Львівському братству та Онуфріївському монастирю, а також Києво-Печерському монастирю, який почав із того часу вважатися лаврою. Митрополитом Київським патріарх Єремія висвятив Михаїла Рагозу, який згодом підтримав Берестейську унію 1596 року.
Натомість інший церковний діяч, який лише згодом став патріархом Константинопольським, – Кирило Лукаріс – прибув до українських земель саме з метою протистояти унії місцевих православних із католиками. Племінник Александрійського патріарха Мелетія Пігаса, після здобуття блискучої західної освіти став патріаршим екзархом та поїхав до Речі Посполитої. Протягом 1594-1598 років він викладав в Острозькій академії, часто бував у Львові та Вільні та інших містах, допомагав князю Костянтину Острозькому в антиунійній діяльності, але згодом був змушений покинути Речь Посполиту та повернутися до Європи. Після смерті Мелетія Пігаса, у 1601 році Кирило, якому тоді було лише 29, став патріархом Александрійським, а в 1620-му році — патріархом Константинопольським. Його патріарша діяльність була пов’язана зі спробами модернізації православ’я під впливом протестантизму — він ініціював заснування першої грекомовної друкарні в Константинополі, переклад Біблії новогрецькою мовою, мав численні стосунки з послами протестантських країн, намагаючись послабити вплив католиків в Османській імперії. Після від’їзду з українських земель Кирило Лукаріс не втрачав із ними зв’язку, вже як Вселенський патріарх він затвердив статути Луцького та Київського братств, благословив обрання Київським митрополитом Петра Могили та загалом проявляв інтерес до Київської кафедри.
Патріарх Кирило Лукаріс сприяв церковній кар’єрі ще одного діяча, пов’язаного з Україною – митрополита Фесалонікійського Афанасія Пателарія, який кілька разів на нетривалий термін ставав Константинопольським патріархом, але не зміг утриматися на кафедрі. Палкий противник ісламу та католицтва, він шукав союзу з московським царем Алексієм та патріархом Ніконом, якому сприяв у церковній реформі. Патріарх Афанасій поїхав до Москви у 1653 році, а звідти планував через Україну потрапити до Молдови. Після зустрічі з Богданом Хмельницьким майже напередодні Переяславської ради Афанасій Пателарій зупинився в Мгарському монастирі, і там помер 5 квітня 1654 року. Згодом померлого патріарха Афанасія було проголошено святим, його мощі тривалий час зберігалися в монастирі, а в 1930-му році були перенесені до Харкова, де зберігаються досі в Благовіщенському соборі.
Мгарський монастир прийняв і ще одного Константинопольського патріарха – Серафіма ІІ. Щоправда, до українських земель він потрапив уже позбавлений патріаршого титула. Серафім очолив кафедру 1757 року, а вже 1761-го був усунутий з неї, провів кілька років на Афоні, потім підтримав повстання проти Османської імперії та виступив на боці Росії під час російсько-турецької війни. У 1776 році Серафім ІІ переїхав до Мгарського монастиря, де на той момент перебували мощі святителя Афанасія Пателарія, і в цьому ж монастирі помер того ж року чи за кілька років після переїзду.
Після Серафіма ІІ Константинопольські патріархи на тривалий час припинили їздити до України, і ця традиція була відновлена вже напередодні здобуття нашою державою незалежності. 1988 року кілька українських міст, зокрема, Київ та Львів, увійшли до програми візиту Вселенського патріарха Димитрія І. А чинний патріарх Варфоломій І відвідав Україну вже двічі, і наразі є підстави сподіватися на те, що він повернеться сюди знову.
Руслан ХАЛІКОВ.
