ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ЦЕРКОВНИЙ СОБОР 1918 р.

Необхідність утворення самостійної православної церкви у зв’язку з появою незалежної держави сто років тому була настільки очевидною, що навіть супротивники української автокефалії не мали достатньо аргументів, аби відмовитися від участі в цьому процесі. Відтак поява власне української внутрішньої та зовнішньої політики неминуче поставила питання і про церковну незалежність. Але автокефалія церкви — це не лише проголошення відповідного статусу, а ще й готовність власними силами вирішувати питання, що ставить перед церквою життя. Саме задля відповідей на ці питання і було скликано Всеукраїнський церковний собор 1918 року.

Серед українського православного духовенства ще у 1917 році виокремилися кілька груп, кожна з яких бачила різні варіанти церковного устрою. Ідеї повної автокефалії не мали підтримки серед єпископату, так само як і сама ідея незалежності України від Росії не стала мейнстрімом серед представників Центральної Ради. Натомість переважали позиції автономістів, які планували створити автономну церковну структуру всередині Російської православної церкви. Ідея автономії УПЦ у складі РПЦ стала засадничою для скликання Всеукраїнського церковного собору, який мав зібратися 28 грудня 1917 року, але фактично розпочав засідання 7-го січня 1918-го.

Лідери Центральної Ради як справжні соціалісти не приділяли багато уваги церковним питанням, прагнучи секуляризувати державу та обмежити вплив церкви на публічне життя. Але вже в той час відзначився ініціативністю в церковних питаннях прихильник автокефалії та майбутній міністр у справах віровизнання Олександр Лотоцький. Він закликав створити окремий Секретаріат ісповідання, який би приділяв увагу і створенню української автокефальної православної церкви, але зрештою в січні 1918-го було засновано лише спеціалізований департамент із набагато вужчими функціями та з низьким авторитетом як серед політиків, так і серед релігійних діячів.

Втім, собор таки почав роботу. Засідання очолив митрополит Володимир (Богоявленський), а після його вбивства 25 січня (7 лютого за новим стилем) 1918-го року місце зайняв митрополит Антоній (Храповицький). Обидва митрополити не були прихильниками автокефалії української церкви, але не могли й відкрито протистояти об’єктивним процесам. Наприклад, вже у січні з’явилася окрема секція собору, завданням якої була українізація церкви.

Гетьман Павло Скоропадський набагато уважніше ставився до церковних справ — уже 16-го травня 1918-го року було створене міністерство ісповідань Української держави. За два тижні міністр Василь Зіньківський наполіг на відновленні засідань, оскільки делегати ніяк не могли почати другу сесію, а 6-го липня сам гетьман виступив на засіданні Собору, закликаючи його делегатів проголосити незалежність української церкви. В звіті про цей день записано, що Скоропадський звернувся до учасників собору українською мовою, і від учасників собору до нього також українською мовою звернувся митрополит Херсонський та Одеський Платон (Рождественський). Українською мовою також велися і протоколи засідань.

Восени до гетьманської ініціативи долучився і новий міністр ісповідань Олександр Лотоцький, який 12 листопада виступав на засіданні Собору з закликами до автокефалії, хоча на той момент прихильників ідеї автокефалії так чи інакше витіснили з Собору. Згодом Лотоцький стане послом УНР до Османської імперії та докладе чимало зусиль для отримання Україною автокефалії. Але включення більшості українських земель до складу СРСР призведе до того, що томос у 1924 році отримають лише українці, що опинилися у складі Польщі.

Активна участь уряду у вирішенні церковних питань непокоїла багатьох учасників Собору, оскільки вони бачили в цьому втручання у справи церкви. Але разом із тим ця активність призвела до того, що протягом червня-липня регулярно відбувалися засідання, де, серед іншого, були прийняті рішення про заснування Білгородської єпархії на землях, що відійдуть від Курської губернії до України, а також про заснування окремого від Росії церковного керівного органу — Вищої церковної ради. Оскільки частина парафій, якими планувала опікуватись українська церква, перебувала на території Австро-Угорщини, то Собор звернувся до уряду Української держави з проханням посприяти налагодженню стосунків Київської митрополії з цими парафіями, поверненню туди евакуйованих під час війни священиків тощо.

Попри те, українська церква і надалі залежала від російської, наприклад, у тому що патріарх Московський затверджував обраних в Україні митрополитів Київських, а вони, в свою чергу, входили до складу Священного синоду РПЦ. Натомість інших митрополитів і єпископів патріарх Московський не затверджував, а лише благословляв після затвердження Українським архієрейським собором (насправді, він затверджував також і інших правлячих архиєреїв). Таким чином, за правління Павла Скоропадського було реалізовано лише проект автономії української церкви у складі російської, але закладено суттєві підвалини і для проголошення автокефалії, що і було зроблено незабаром після приходу до влади Директорії, яка 1 січня 1919 року прийняла «Закон про Верховну владу в Українській автокефальній православній миротворчій церкві».

Втім, перехоплення новим урядом на себе права проголошення церковної автокефалії не було сприйняте Собором, і фактично церковні ієрархи не підкорилися цьому рішенню, а уряд Директорії не був здатний знайти такого ж компетентного міністра у справах культів, якими були В. Зіньківський та О. Лотоцький. Директорія не узгоджувала з церковними ієрархами свою політику, і не мала особливих важелів впливу на єпископат, тобто її діяльність обмежувалася, переважно, прийняттям рішень та донесенням цих рішень до адресатів доступними способами. Втім, чиновники міністерства культів змогли зібрати проукраїнських православних священиків у складі Вищої Церковної Ради, куди увійшов також відсторонений від участі в Соборі протоієрей Василь Липківський, який незабаром стане першоієрархом Української автокефальної православної церкви.

Руслан ХАЛІКОВ.

Releated Post