П’ЯТЬ ІСТОРІЙ ПРО ЧЕРЕПИ В ЖИТТІ ДАВНЬОРУСЬКИХ КНЯЗІВ.

Літописи принесли нам кілька відомих історій про черепи з давньоруських часів. Переважно, там ідеться про трагічну загибель руського князя, але напевно найбільш відома подія пов’язана з черепом не самого князя, а його коня. Вже у ХХ ст. княжі черепи з саркофагів стали предметом наукових розвідок, а іноді – навіть детективних історій.

  1. ВІЩИЙ ОЛЕГ ТА ЙОГО КІНЬ

У РІК 6420 [912]. «І приспіла осінь, і спом’янув Олег коня свого, якого поставив був годувати, [зарікшись] не сідати на нього. Бо колись запитував він був волхвів і віщунів: «Од чого мені прийдеться померти?» І сказав йому один віщун: «Княже! Кінь, що його ти любиш і їздиш на нім, – од нього тобі померти». Олег же, взявши це собі на ум, сказав: «Ніколи тоді [не] сяду на коня [сього], ані гляну більше на нього». І повелів він годувати його, але не водити його до нього. І, проживши декілька літ, він не займав його, поки й на Греків пішов. А коли вернувся він до Києва і минуло чотири роки, на п’ятий рік спом’янув він коня свого, що од нього, як прорекли були волхви, [прийдеться] померти Олегові. І призвав він старшого над конюхами, запитуючи: «Де є кінь мій, що його я поставив був годувати і берегти його?» А він сказав: «Умер». Олег тоді посміявся і вкорив віщуна, кажучи: «Неправдиво то говорять волхви, і все те – лжа єсть: кінь умер, а я живий». І повелів він осідлати коня: «Дай-но погляну я на кості його». І приїхав він на місце, де ото лежали його кості голі і череп голий, і зліз він з коня, [і] посміявся, мовлячи: «Чи од сього черепа смерть мені прийняти?» І наступив він ногою на череп, і, виповзши [звідти], змія вжалила його в ногу. І з того розболівшись, він помер. І плакали по ньому всі люди плачем великим, і понесли його, і погребли його на горі, що зветься Щековицею».

Історія про смерть князя від власного коня зустрічається не лише в «Повісті минулих літ», а й у норвезькій «Сазі про Орвара Одда», де головний герой також мав попередження від віщунки про свою смерть. Але в записаних у ХІІІ ст. версіях саги йдеться саме про смерть від гадюки, що виповзе з кінського черепа. Інша відмінність – скандинавський герой власноруч убив свого коня, тоді як літопис каже про те, що Олег навпаки наказав дбати про коня, тільки тримати подалі від нього. З огляду на подібність сюжету Орвар Одд з саги деякими дослідниками ототожнюється з князем Олегом, хоча в інших деталях біографії вони менш схожі. Різні списки «Повісті минулих літ» також називають різні місця, де відбулася трагедія – зокрема, Новгородський список каже про смерть Олега в Ладозі, а не в Києві.

 

  1. СВЯТОСЛАВ ІГОРОВИЧ. ЧАША З КНЯЖОГО ЧЕРЕПУ

У РІК 6480 [972]. «Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, – окувавши череп його золотом, пили з нього».

Візантійські хроністи теж писали про засідку, яку влаштували кочовики – вороги Святослава на його шляху. Зокрема, Лев Диякон, якому належить відомий опис зовнішності руського князя, підтверджував, що печеніги (пацинаки) вбили майже всіх росів, включно зі Святославом, і лише декому вдалося врятуватись. «Повість минулих літ» також згадує, що воєвода Свенельд прийшов до Києва, врятувавшись на порогах. Але про сюжет із черепом візантійські автори не згадують. Деякі дослідники припускають, що сюжет із чашою, яку зробили з черепа, є метафоричним зворотом літописця. В такому випадку літописець міг таким чином підкреслити неминучість загибелі князя-язичника, що попри військову звитягу загинув через небажання підкоритися Богу християн.

  1. ОТРОК ГЕОРГІЙ, ЩО ЗАГИНУВ РАЗОМ ІЗ КНЯЗЕМ БОРИСОМ

У РІК 6523 [1015]. «І тут напали на нього вони, як ті звірі дикії, з усіх сторін шатра, і простромили його списами, і пронизали Бориса. І слугу його, що [князя прикрив], упавши на нього, пронизали [разом] із ним. Був же сей улюбленцем Бориса, а родом отрок сей був угрин, на ім’я Георгій, і його сильно любив Борис, навіть возложив був на нього гривну велику золоту. В ній він і служив йому. Побили вони також отроків багатьох Борисових. У Георгія ж не могли вони швидко зняти гривни з шиї. І відрубали вони голову його, і так зняли гривну ту, голову одкинувши геть. Через те й не знайшли опісля тіла його серед трупів».

Образ Георгія Угрина (угорця) був важливою частиною житій святих Бориса та Гліба, йому також було присвячено кілька давньоруських текстів. Брат Георгія – Мойсей Угрин – став ченцем, і про нього пише «Києво-Печерський патерик», згадуючи також і трагічну загибель Георгія. Окрім літературних джерел, відомі також іконографічні зображення сюжету вбивства князя Бориса, де зображено Георгія Угрина в червоному одязі поряд із князем. На одному з таких сюжетів зображений князь Борис, який спить у шатрі, поряд із ним отрок Георгій, а між ними – чорний вовк, який символізує близьку смерть. Окрім версії з пограбуванням, була також версія, що в Георгія Угрина відтяли голову для того, аби ускладнити впізнання тіла загиблого. Це підтверджує і літопис, коли каже що тіла не знайшли серед трупів.

  1. ЗНИКЛИЙ ЧЕРЕП ЯРОСЛАВА МУДРОГО

У РІК 6562[1054]. «Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою богові місяця лютого у двадцятий [день], в суботу першої неділі посту, в святого Феодора [Тірона] день. Всеволод тоді опрятав тіло отця свойого, положив на сани, і повезли [його] до Києва. Попи по обичаю співали співи, і плакали по ньому всі люди. І, принісши, положили його в раці мармуровій у церкві святої Софії. І плакав по ньому Всеволод і люди всі».

В північно-східній частині собору святої Софії були поховані не лише Ярослав Мудрий, але й Володимир Мономах та деякі інші князі. Втім, до радянських часів дійшов лише саркофаг Ярослава Володимировича, імовірно, пограбований в середні віки, оскільки під час розкриття саркофагу в 1936–1939 рр. дослідники не знайшли залишків одягу, коштовностей чи інших предметів. Натомість окрім кісток Ярослава були знайдені ще жіночі кістки, які приписують княгині Ірині-Інгігерді. На основі дослідження черепу князя радянський вчений М. Герасимов зробив відому реконструкцію зовнішності Ярослава. В 1939 р. кістки з саркофагу вивезли до Ленінградського інституту етнографії та антропології, а вже за рік повернули до Києва. Після війни, вже у 1964 р., кістки повернули до саркофагу з музейних фондів Софії, але коли саркофаг знову відкрили у 2009 р., там виявили лише жіночий скелет. За згадками митрополита Іларіона (Огієнка), кістки князя Святослава були вивезені з Києва під час німецької окупації, в 1944 р., і відтоді зберігаються у когось з українських емігрантів у США.

  1. ВІД ЧОГО ЗАГИНУВ КНЯЗЬ РОСТИСЛАВ ВСЕВОЛОДОВИЧ

У РІК 6601 [1093]. «Святополк, отож, і Володимир, і Ростислав, приготувавшись до бою, рушили. На правій стороні ішов Святополк, а на лівій – Володимир, а посередині – Ростислав, і, минувши Треполь, пройшли вони вал. А тут половці ішли насупроти, і стрільці [їх ішли] насупроти перед ними. Наші тоді стали межи двома валами, і поставили стяги свої, і вийшли стрільці із-за валу. А половці, прийшовши до валу, поставили стяги свої, налягли спершу на Святополка і проламали полк його. Святополк же стояв кріпко, та побігли люди, не видержуючи натиску ворогів, а опісля побіг [і] Святополк.

 І налягли вони на Володимира, і була битва люта, і побіг і Володимир з Ростиславом, і вої його. І прибігли вони до ріки Стугни, і коли вбрів Володимир з Ростиславом, то став утопати Ростислав перед очима Володимировими, і хотів він підхватити брата свого, і мало не втонув сам. І так утопився Ростислав, син Всеволодів».

Князь Ростислав Всеволодович, онук Ярослава Мудрого, також був похований у соборі святої Софії в Києві. В 1961 році археологи знайшли у княжій усипальниці череп із залізним наконечником стріли та припустили, що це череп князя Ростислава. Якщо князь був важко поранений половецькою стрілою в голову – це може пояснити, чому він утопився в Стугні, хоча вмів добре плавати та мав міцне здоров’я. Літописці, повідомляючи про ці події, характеризували їх як божу кару за гріхи або всіх місцевих православних, які відійшли від доброго життя, або й самого Ростислава, на руках якого була кров убитого ним ченця.

 

Руслан ХАЛІКОВ.

Releated Post