ЛИСТ 1686 р., ЯКИЙ БУЛО ВІДКЛИКАНО У 2018-му

11 жовтня 2018 р. Священний синод Вселенського патріархату відкликав документ, на якому будувалася претензія Московського патріархату на керівництво Київською митрополією. Для багатьох було незрозумілим, як молодша за віком церква Москви може домінувати над старшою церквою. Частково приводом це робити було приєднання в XVII столітті Гетьманщини до Московського царства, але канонічною підставою слугувала грамота Константинопольського патріарха Діонісія IV.

В своєму рішенні від 11 жовтня Синод наголосив на двох важливих пунктах цієї угоди, які фактично й не виконувалися РПЦ. По-перше, влада Московського патріарха поширювалася лише на те, аби ставити на правління Київського митрополита, якщо не буде можливості робити це зі Стамбула. Константинополь на той момент був під владою Османської імперії, яка періодично вела війни з Московським царством, і якраз у 1686 р. спалахнув черговий конфлікт. Відтак, очікувати від турецької влади дозволу безперешкодно спілкуватися з Києвом після входження Гетьманщини до Московського царства було б наївно з боку патріарха Діонісія. Втім, навіть після дозволу затверджувати нових Київських митрополитів Московський патріарх не отримав права їх призначати, вибір митрополитів залишався за собором Київської митрополії.

По-друге, Київський митрополит на службах мав молитися, перш за все, за Константинопольського патріарха, а вже потім – за Московського. Тобто Константинополь залишався материнською кафедрою і для Москви (саме Константинопольський патріарх Єремія ІІ визнав патріарший статус Московської митрополії у 1589 р.), і для Києва. Невиконання цієї норми дало привід Вселенському патріарху Варфоломію І стверджувати, що Митрополити київські та Патріархи московські відійшли від угоди, а відтак зробили її не чинною. А що цікавого ще є в цьому документі?

Лист починається з пояснення глобальної причини, чому він був написаний. Такою причиною є т.зв. ікономія, тобто такий спосіб вирішення церковних питань, який бере до уваги поточні обставини, важкість дотримання букви закону. Тобто лист написаний через певні обставини, які тоді склалися, щоб не змушувати учасників процесу витрачати сили не не вкрай важливі речі (такими речима були б, перш за все, догматичні питання, щодо яких компромісів шукати не можна). Власне, обставини були наступні: Гетьманщина входила в орбіту Московського царства, і Московський патріарх намагався повернути собі керівництво Київською митрополією – тоді ще не пройшло двох століть, як сама Московська церква фактично відокремилася від Київської через події Ферраро-Флорентійського собору. З іншого боку, як написано вище, Москва вступила тоді в серію конфліктів зі Стамбулом, і це дійсно боже натхнення для патріарха Діонісія, оскільки ті конфлікти триватимуть майже до розпаду обох імперій. А до того ж значна частина Київської митрополії перейшла в єдність із Римом, і  в цей час оформлювалася греко-католицька церква.

Відтак, для врегулювання стабільного церковного життя православної Київської митрополії могло здаватися правильним передати деякі права на неї Москві. А саме йшлося про право – греки тлумачать це як одноразовий дозвіл, а в церковно-слов’янському тексті це переклали як «воля», що додає більшої ваги вжитому терміну – висвятити Київського митрополита. Тобто греки вбачають у цьому акті дозвіл на висвячення обраного в Києві митрополита, лише у випадку необхідності (наприклад, війни між Московським царством та Османським султанатом) у Москві. Росіяни ж почали тлумачити це як згоду на те, що висвячення Київських митрополитів переходить під волю Московських патріархів. Ще одна вимога, прописана в тексті, це обов’язок Київського митрополита під час літургії першим поминати Константинопольського патріарха, а вже потім – Московського, і невиконання цієї умови також було використане у 2018 році як привід відкликати грамоту. Остання вимога – Київський митрополит має зберегти свої привілеї та титул, які в нього були за підпорядкування Константинополю (а цей титул – Митрополит Київський і Всієї Русі).

Важливо, що грамота фактично є відповіддю на прохання Московських царів Івана V та Петра І, а також Запорозького гетьмана Івана Самойловича. Це, по-перше, засвідчує церковно-політичний характер процесу, тобто виходить що тогочасні політики брали активну участь у процесі передання Київської митрополії під владу Московського патріарха. Хоча відмінність від сучасної ситуації в тому, що тоді держава не була відокремленою від церкви, а політики водночас були й гарантами віри. По-друге, Гетьман Іван Самойлович названий у грамоті вірним сином патріарха Діонісія, що цілком логічно, бо на момент написання листа Київська митрополія однозначно перебувала у складі Константинопольської церкви, і читання таких слів повертає нас до історичного сприйняття подій з площини сприйняття міфічного, де існуючий на сьогодні порядок підпорядкування є абсолютним і вічним фундаментом церковного буття. До речі, і Києво-Печерська лавра на той момент була напряму підвладна Константинопольському патріарху як ставропігія, перепорядкування її Московському патріарху буде відбуватися внаслідок написання цієї грамоти, і непрямий натяк на повернення її під владу Фанару міститься в пункті 2 постанови від 11 жовтня 2018 р. По-третє, чітке окреслення адресатів листа дозволяє нам побачити, що хоча Іван Самойлович і був очільником і Лівобережної, і Правобережної частини Гетьманщини, її територія все одно не охоплювала всієї сучасної території України. Фактично, на той момент Гетьманщина охоплювала територію між Бердичевом, Полтавою та Стародубом. Інші території України були приєднані до Росії пізніше, і автоматично включалися російськими та радянським урядами до дії грамоти. Ці прецеденти дбайливо фіксувалися в пам’яті Константинопольського патріархату як порушення угоди, і в майбутньому вистрілювали, наприклад, у 1924 р., коли отримала автокефалію від Константинополя Польська православна церква.

Попри те, що з точки зору Вселенського патріарха ця грамота є лише переданням Московському патріарху певних повноважень, а її дія обмежена в часі – для Московської патріархії вона стала фундаментом відносин із усіма українськими православними єпархіями, чия територія увійшла до складу Росії або навіть СРСР у той чи інший час. Таким чином, відкликаючи грамоту, патріарх Варфоломій І зробив не надто радикальний хід, з точки зору церковного права, а наніс радше удар по міфічному фундаменту єдності РПЦ в пострадянських країнах.

Руслан ХАЛІКОВ.

Releated Post