ДВОЄ ОЛЕКСАНДРІВ

16 жовтня в Україні відзначили 100-річчя від дня народження відомого українського поета Олександра Підсухи.

На сьогодні про Олександра Миколайовича написано дуже багато. Але широкому загалові майже нічого не відомо про співпрацю Олександра Підсухи та Олександра Довженко.

У 1944 р. усім органам цензури було надіслано директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи цю ситуацію. Довженко написав у своєму щоденнику: «… невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче…?»

Режисера звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, викреслили зі складу Всеслов’янського комітету й комітету присудження Сталінської премії, а також зі списків майбутньої Художньої ради. Довженка перевели до Центральної студії кінохроніки в Москву. Де він перебуватиме до самої смерті.

Ці роки, вочевидь, були найскладнішим в біографії Олександра Довженка. Багато друзів відвернулися від нього у цей час.

Олександр Підсуха у 1953 р. стає відповідальним редактором журналу «Дніпро». На той момент це був маловідомий комсомольсько- молодіжний журнал.

Юрій Мушкетик про свого попередника в журналі «Дніпро» згадував: «… Редактором до мене був Олександр Підсуха – поет, фронтовик. Це був серйозний, дещо замкнутий чоловік, відповідальний перед ділом і перед самим собою. Саме він увів «Дніпро» у коло серйозних літературно-художніх видань. до цього журнал в основному друкував твори початківців. Підсуха запросив до участі в журналі Павла Тичину. Максима Рильського. Володимира Сосюру, які відтоді завжди публікували свої твори на сторінках часопису. Особливої поваги здобув відділ критики журналу, на його рівень уже орієнтувалися й інші часописи. З великим пієтетом О. Підсуха ставився до Олександра Довженка. якого в той час не пускали на Україну й не публікували. У «Дніпрі» була надрукована славнозвісна «Зачарована Десна», пізніше – щоденники О. Довженка…»

Про свою співпрацю з Олександром Довженком О. Підсуха написав у есе «Він був нашим автором». яке побачило світ у 1982 р. у збірці «З відстані літ». Зокрема Олександр Миколайович пише: «Моє знайомство з Олександром Петровичем припало на час, коли його ім’я в нашій пресі згадувалося все рідше і рідше…»

Спочатку у журналі «Дніпро» опублікували «Землю» Олександра Довженка, а потім «Зачаровану Десну», «Потомки запорожців». «Автобіографію». «Записні книжки». Про реакцію окремих персон на ці публікації Олександр Підсуха згадує: «Літературне життя Довженка, здавалося, поверталося на круги своя. Однак ще давали знати про себе перестрахувальники. Якось зустрічаю на вулиці одного критика:

– Не розумію. Олександре Миколайовичу. Що це й у вас – світ клином зійшовся на Довженкові? Що не номер, то Довженко…».

І саме журнал «Дніпро» під керівництвом Олександра Підсух одним з перших опублікував «Поему про море» Олександра Довженка. Про те. що передувало публікації, згадує сам Олександр Миколайович:

«Наша розмова з Олександром Петровичем зайшла про будівництво Каховського моря і оберталася довкола старовинних українських сіл, які незабаром мали піти під воду. Мовилося про це з болем у серці, наводилися трагікомічні епізоди. імена людей… Слухаючи його, важко було передбачити, яким буде його новин твір, що в ньому переважатиме: радість будування чи смуток руйнації. Адже вся наша преса широко висвітлювала хід будівництва, поети юрбами їздили в Каховку по натхнення, присвячували їй поеми, цикли віршів. А тут виноситься на перший план не ентузіазм великого колективу людей, не майбутнє південного краю, яким воно буде після завершення робіт, а те, як нелегко селянам прощатися з насидженими місцями, рідними селами, де поховані їхні батьки і прадіди. Лише згодом, коли я прочитав рукопис «Поеми про море», повною мірою зрозумів силу і всеосяжність Довженківського задуму…».

Ще одним з напрямів співпраці Олександра Підсухи та Олександра Довженка була публікація щоденників Олександра Петровича у «Дніпрі». Всі ці видання дають змогу сьогодні Сергієві Тримбачу стверджувати, що саме Олександр Миколайович багато в чому врятував особисті записи О. Довженка від забуття: «Щоденник Довженка був увесь закритий. Всі дотеперішні публікації Щоденника були публікаціями Олександра Підсухи, за участі Солнцевої. О. Підсуха в 1990 р. вважав, що він видав повний текст Щоденника, – так йому сказала Солнцева…». Насправді повний текст щоденника був опублікований уже в 2000-х роках.

Внесок Олександра Підсухи у незабутій «Щоденників» був надзвичайно великим. Адже Олександр Підсуха був одним з комплектувальників особового фонду Олександра Довженка в Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтв України. Нині фонд містить 350 справ. І значна частина цих матеріалів умішена в найповнішому виданні Щоденника О. Довженка.

У листопаді 1956 р. Олександр Підсуха не побоявся і поїхав до Москви на похорон Олександра Довженка. За словами дослідника Сергія Тримбача. Олександр Підсуха був єдиним киянином, з яким Юлія Солнцева підтримувала дружні стосунки після смерті чоловіка.

Отже як бачимо. Олександр Підсуха став чи не єдиним літературним редактором, хто допоміг Олександрові Довженку у найскладніший період його життя. Саме Олександр Миколайович, незважаючи на численну критику. публікував твори Олександра Петровича у журналі «Дніпро», саме О. Підсуха доклав зусиль до збереження пам’яті про О. Довженка. і саме він у 1990 р. одним з перших опублікував на той момент найповніший варіант «Щоденників» Довженка.

Приємно, що у дні святкування 100-річчя Олександра Підсухи про нього не забувають ані на малій батьківщині – Макарівщині. ані в Україні загалом. 12 жовтня у рідному селі поета відбулося святкування столітнього ювілею, за участі мешканців села та рідні Олександра Миколайовича.

16 жовтня, у день народження О. Підсухи. радіоведуча Людмила Лук’янченко свою авторську передачу «Вимір мистецтва» на радіо UA: Культура присвятила поезії та діяльності Олександра Миколайовича.

16 жовтня Всеукраїнська кампанія «Пам’ять Нації» виклала на своєму сайті тексти спогадів Олександра Підсухи, які в останнє публікувалися у 1980-х роках і до сьогодні є актуальними для українців.

Віталій ГЕДЗ.

Газета «Культура і життя». 2018. 26 жовтня. № 43. С. 11

Releated Post