ВІЙСЬКОВЕ КАПЕЛАНСТВО В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Необхідність впровадження капеланського служіння в українському війську почали усвідомлювати одразу після здобуття незалежності. Вже у 1990-х роках виникає ряд низових ініціатив, які мали забезпечувати релігійні потреби військових. Так, у 1992-1993 роках починають діяти асоціації християн-військовослужбовців, які потім перетворилися на «Всеукраїнське міжконфесійне релігійне християнсько-військове братство», «Об’єднання християн-військовослужбовців України». В 1994 році виникла Міжцерковна рада з питань душпастирської роботи у збройних формуваннях України як консультативно-дорадчий орган для співпраці з ЗСУ. Тоді до складу Ради увійшли УПЦ (МП), УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ та Церква адвентистів сьомого дня. З 2009 року обов’язки координації дій церков та армії виконує Рада у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони, куди входять також мусульманські релігійні організації.

З кінця 1990-х найбільші релігійні організації впроваджують спеціальні структури всередині себе, покликані співпрацювати з військовими. Зокрема, Патріарша курія УГКЦ восени 2006 року заснувала Департамент військового капеланства, але цей процес супроводжувався пожвавленням капеланського служіння в інших галузях — протягом кількох років, праралельно з військовим капеланством, були впроваджені програми капеланської роботи зі студентами, ув’язненими та дітьми-сиротами. В грудні 2011 року після тривалого ремонту та узгоджень із Львівською національною науковою бібліотекою ім. В. Стефаника у центрі Львова було відкрито для богослужінь Гарнізонний храм  свв. апп. Петра і Павла, де почали відбуватися урочисті богослужіння за участю військових.

Однією з нагальних потреб суспільства, яке живе у стані війни, є забезпечення релігійних потреб вояків на передовій. Це питання поступово вирішувалося і за мирних часів, але радше формально. Так, 21 квітня 2006 року була прийнята Директива Міністра оборони України № Д 25 «Про упорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України». Документ регулює особливості релігійного життя військовослужбовців, але його адресатами та виконавцями були командири, а не священики. Останніх пропонувалося запрошувати в розташування частин за необхідності. В квітні 2011 року з’явилася «Концепція душпастирської опіки у Збройних Силах України», метою якої було поетапне впровадження інституту капеланства в ЗСУ. 2013-го року було прийнято Кодекс військового священика (капелана) та методичні рекомендації для командирів щодо залучення священиків. Втім, у 2014-му році ситуація змінилася, адже раптовий перехід від мирного життя до умов війни став стресом і духовним викликом для сотень тисяч людей — військових, добровольців, їхніх родин. Саме тоді починається волонтерський капеланський рух, десятки священнослужителів різних конфесій поїхали на фронт без жодних гарантій і повноважень, домовляючись про умови співпраці з конкретними командирами підрозділів.

Формально Кабмін почав регулювати діяльність капеланів Розпорядженням від 2 липня 2014 р. № 677 «Про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі». В цих структурах (а згодом ще в Державній спеціальній службі транспорту) було заплановано створити окремі капеланські структури. Кожне з силових відомств впроваджувало капеланство з власними новаціями, які часто викликали питання. Наприклад, Міністерство оборони в Наказі № 40 від 27.01.2015 «Про затвердження Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних Силах України» закріпило право надавати капеланів для ЗСУ лише членам Ради у справах душпастирської опіки. Таким чином, решта церков і релігійних організацій обмежена в правах, так само як і їхні парафіяни на фронті. У свою чергу, наказ МВС № 205 від 24.03.2016 «Про затвердження Положення про службу військового духовенства (капеланську службу) у Національній гвардії України» опосередковано заборонив священикам УПЦ (МП) бути капеланами в Нацгвардії. До сьогодні силові відомства розвивають механізми регулювання відносин із церквами. Так, Міноборони замінило згаданий Наказ № 40 новим, вдосконаленим, Наказом № 685 наприкінці 2016 року. Його назва лишилася та сама, але зміст і формулювання статей дещо змінилися.

На запит силових структур щодо капеланів почали відповідати також церкви, серед яких найактивнішими виявилися УГКЦ та УПЦ КП. Священний Синод останньої 8 липня 2015 року постановив, що всі священики від 25 до 50 років (за деякими виключеннями) мають бути готові за ротацією відправитися в зону АТО, і вже за місяць перша група священиків поїхала на службу. Втім, непідготовлений священик сам може не впоратися зі стресом від перебування на передовій, тому почали роботу освітні програми для підготовки капеланів. Так, Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова відкрив магістерську програму «Психологічне консультування та капеланство». Представниця НПУ Тетяна Калениченко у співпраці з представником Міноборони Русланом Коханчук видали посібник «Бути поруч: Основи військового капеланства для військових і волонтерів». З 1 березня 2016 року професія «військовий священик (капелан)» присутня в національному класифікаторі.

Серед проблем, які стоять перед капеланами, є і такі суто релігійні як розрізнення душпастирської опіки та місіонерської діяльності, адже капеланська етика не дозволяє переманювати бійців до лав своєї конфесії. Також виникали проблеми взаємин між капеланами військових частин та місцевими священиками з тих населених пунктів, де дислокувалися частини. Крім того, від початку військових дій в зоні АТО працювали десятки капеланів-добровольців від різних, в тому числі, протестантських церков, які внаслідок інституціоналізації опинилися поза лавами штатного капеланського служіння. Всі ці складнощі поставили низку питань перед церквами та органами влади, змусили шукати шляхів вдосконалення інституту капеланства, і на сьогодні його формат продовжує трансформуватися.

Руслан ХАЛІКОВ.

Releated Post