Створена ще під час національно-визвольних змагань початку ХХ століття, Українська автокефальна православна церква була майже знищена на батьківщині радянською владою, але продовжила існувати в діаспорі. На Заході існувало кілька митрополій УПЦ та УАПЦ, які з більшим чи меншим успіхом боролися за визнання світовим православ’ям. Проукраїнські настрої зберегалися і серед українських православних, але офіційна влада СРСР не визнавала українських церков.
Протягом 1980-х років відбулася низка подій, які допомогли відновити ієрархію УАПЦ в Україні. Водночас відбулося об’єднання української православної ієрархії в діаспорі, коли кілька гілок діаспорної церкви очолив митрополит Мстислав (Скрипник), ставши Першоієрархом Української Автокефальної Православної Церкви в діаспорі, а в Радянському союзі почався занепад тоталітарної ідеології та можливість відродження національної церкви в Україні.
У 1989 році з’являються різні групи, які вимагали повернення автокефальної церкви до України, намагалися реєструвати громади УАПЦ та відокремлюватися від Російської православної церкви. 15 лютого київський Ініціативний комітет з відродження УАПЦ на чолі з о. Богданом Михайлечком проголосив звернення до Верховних Рад СРСР та УРСР і до міжнародної християнської громадськості про необхідність визнати українську автокефалію. 27 лютого 1989 р. група львівських священиків РПЦ звернулася до митрополита Філарета (Денисенка) з заявою про необхідність здобуття автокефалії для українського екзархату РПЦ.
Піонерами руху за автокефалію стали західноукраїнські священики, зокрема, о. Володимир Ярема (майбутній патріарх Димитрій) та о. Іван Пашуля. Вони були кліриками львівської парафії Петра і Павла РПЦ, але 19 серпня 1989 р. публічно заявили про вихід з РПЦ, перейшли під юрисдикцію митр. Мстислава (Скрипника) та провели першу літургію українською мовою. В жовтні до відроджуваної автокефальної церкви приєднався і перший єпископ — Іоан (Боднарчук), який перші кілька років існування відродженої УАПЦ відігравав у ній величезну роль, зокрема, під час проведення собору 1990 року, проте згодом перейшов до УПЦ КП. До кінця 1989 року в лави УАПЦ увійшло близько 100 парафій, а за перші кілька місяців 1990-го — ще більше двохсот. Навесні 1990-го було також висвячено 6 нових єпископів УАПЦ, тоді як раніше до лав церкви входили єпископи, висвячені в РПЦ. Так в УАПЦ постала власна ієрархія.
В той же час змінювався статус і Українського екзархату РПЦ, який було перейменовано на Українську православну церкву, з широкими повноваженнями, власним синодом, статутом, дозволом на українську мову служіння тощо. Поступки російської ієрархії були зумовлені, серед іншого, і необхідністю протистояти зростанню популярності УАПЦ. З іншого боку, в РПЦ був вагомим вплив тодішнього митрополита київського Філарета (Денисенка), який навесні 1990-го став навіть місцеблюстителем патріаршого престолу РПЦ, а згодом очолив ієрархію Української православної церкви Київського патріархату.
І от у червні 1990 року майже одночасно відбуваються Всеукраїнський собор УАПЦ у Львові та собор РПЦ у Москві. Львівський собор проходив 5-6 червня, під головуванням митр. Іоана та за участі ще 6 єпископів, 264 священиків і 433 мирян. Головними досягненнями собору стали підтвердження наявності УАПЦ в Україні (тоді ще радянській), оформлення церковної ієрархії включно з єпископами та обрання Патріарха. Останнім було проголошено митрополита Мстислава (Скрипника), який не був присутній на соборі особисто і не одразу погодився на патріарший статус. Річ у тім, що самостійне проголошення патріаршого характеру української автокефалії віддалило перспективи визнання УАПЦ вселенським православ’ям, адже до патріаршого титулу православні ставляться дуже обережно, і далеко не всі помісні церкви претендують на патріаршество. Втім, згодом митр. Мстислав погодився очолити церкву саме з таким титулом, кілька місяців пішло на узгодження його прибуття в УРСР (радянська влада не дуже воліла його бачити), і 18 листопада відбулася інтронізація патріарха Мстислава в соборі св. Софії в Києві. На перше січня 1991 року УАПЦ вже об’єднувала 940 громад (переважно, на Галичині), мала власний статут та була зареєстрована як окрема від РПЦ православна структура.
В подальшому доля цієї структури складалася трагічно, кілька разів проголошувалося її об’єднання з УПЦ КП, всередині церкви йшла постійна боротьба, посилена відсутністю в Україні патріарха Мстислава. Втім, досвід Української автокефальної православної церкви є надзвичайно важливим для майбутнього українського православ’я, оскільки це була перша спроба відновлення власної православної ієрархії, пошуку закордонних партнерів, включно з Вселенським патріархатом, отримання офіційного визнання з боку влади. Відтак, і позитивні, і негативні аспекти цього досвіду необхідно враховувати під час розбудови української церкви в майбутньому.
Руслан ХАЛІКОВ.
