ЗАКОН ПРО АВТОКЕФАЛІЮ 1919

1 січня 1919 року Рада народних міністрів УНР прийняла закон, який міг би стати поворотним для української церковної історії, якби Українська народна республіка залишилася незалежною, а Директорія довше утримувала владу в Києві. В невеликому за обсягом документі продемонстровано основні риси автокефалії українського православ’я, як їх бачив уряд.

Ідея автокефалії української церкви була присутня в релігійно-політичній площині від самого початку національно-визвольних змагань та падіння Російської імперії. Одним з її ініціаторів був майбутній міністр ісповідань Української держави та посол в Османській імперії Олександр Лотоцький. До автокефалії схилялися й численні українські православні священики та навіть деякі єпископи, як Парфеній (Левицький), якого навіть бачили на чолі автокефальної церкви. Питання автокефалії гаряче дискутувалося під час Всеукраїнського церковного собору 1918 р., де виступали від держави не лише міністри ісповідань, а й гетьман Павло Скоропадський.

Прихильником автокефалії був і Володимир Чехівський, який очолив Раду народних міністрів УНР 25 грудня 1918 року. Цей політик цікавився церковними питаннями, навіть попри свої ліві погляди, але саме вони стали причиною відмінностей його погляду на церковний устрій. Олександр Лотоцький, Василь Зіньківський та деякі інші політики з богословською освітою виступали з поміркованих позицій церковного реформаторства та не готові були до прямого конфлікту з єпископатом (а останній не дуже підтримував ідею відмежування від РПЦ). Натомість, Чехівський був реформатором радикальним, і саме він ініціював прийняття Закону УНР «Про вищий уряд Української автокефальної православної соборної церкви», всупереч позиції церковних ієрархів. Згодом Чехівський сприятиме організації Всеукраїнського православного собору 1921 р. та стане головуючим на засіданнях цього Собору. А вже після 1921 року Чехівський буде радником митрополита Василя (Липківського), одним з організаторів другого Собору УАПЦ в 1927 році.

Закон від 1 січня має лише 7 статей, і в першій же з них засвідчується кілька важливих характеристик церкви, яку планувалося організувати. Вища церковна влада мала б належати Всеукраїнському Церковному Соборові, а окремі його рішення могли мати і загальнодержавний статус. Тобто церква мала бути незалежною від Москви, але працювати в координації з Директорією. Церковні рішення, які мають церковно-державне значення, після затвердження органами державної влади могли б претендувати також і на державне фінансування. Отде, державна влада брала на себе не лише повноваження, а й обов’язки в діалозі з церквою.

Друга стаття закону також стосується церковного управління. По-перше, нею проголошується синодальний характер церкви в Україні, а не патріарший, який тоді було відновлено в Росії після тривалої перерви. Український Церковний Синод мав бути утворений на Соборі та представляти делегатів від усіх церковних кіл — від єпископів до мирян, а також окремо — капелана. По-друге, до скликання Собору членів Синоду мав призначити уряд. Це є, до певної міри, втручанням держави у церковні справи, але не більшим, ніж у Російській імперії, де Синод також був підзвітний світській владі. Оскільки держава зобов’язувалася підтримувати церкву, вона претендувала також і регулювати питання її устрою, і не далі, ніж до проведення Всеукраїнського собору. Далі церква мала сама обирати своїх керманичів.

У третій статті коротко прописані сфери, які належали відомству Синоду — релігійна, адміністраційна, господарська, освітня, контрольна та ревізійна. Четверта стаття продовжує регулювати стосунки держави та церкви. Нею вводиться посада урядового представника, який має брати участь у засіданнях Синоду, представляти перед церковною владою світську. А з іншого боку, він має представляти Синод на засіданнях Уряду, розповідати про церковні справи світській владі. Подібну роботу мало виконувати ще з часів Гетьманату міністерство ісповідань, яке також представляло уряд перед церквою, а церкву — перед урядом.

П’ята стаття закону передбачала державне фінансування церковної влади Української Автокефальної Церкви. Тобто держава планувала не лише оплачувати видатки на реалізацію загальнодержавних церковних рішень, а й утримання апарату церкви. Це мало б полегшири організацію церковного життя, хоча створило б загрозу маніпулювання церковними рішеннями. До того ж, стаття сьома передбачала, що церковні накази мали вступати в силу лише після затвердження Урядом.

В шостій статті закону проголошувався чи не найважливіший пункт, а саме незалежність Української Автокефальної Церкви від Московського патріарха.

Прийняття Закону про автокефалію було кроком, що мав продемонструвати рішучість нового уряду до релігійної реформи. Учасники Собору 1918 року з полегшенням дізналися про відставку міністра О. Лотоцького, а натомість отримали ще радикальнішого реформатора В. Чехівського. Втім, конфлікт не спалахнув із повною силою, оскільки цей закон так і не спричинив постання церкви протягом періоду перебування при владі Директорії УНР. Церковний собор, який проголосив утворення УАПЦ, вдалося провести лише восени 1921 року, і його не підтримав жоден єпископ РПЦ. Новій церкві довелося самостійно створювати ієрархію та висвячувати єпископів у нетиповий спосіб, який не влаштував навіть багатьох учасників того Собору. Разом із тим, Закон УНР «Про вищий уряд Української автокефальної православної соборної церкви» став ще однією сходинкою до автокефалії православної церкви в Україні.

Руслан ХАЛІКОВ.

Releated Post